Смерть народного артиста Анатолія Гаврюшенка у рівненському театрі із сумом називають не інакше, як початком кінця цілої театральної епохи. Епохи акторів, які служать театру та віддаються цьому виду мистецтва повністю. Про видатного рівненського актора згадують його друзі та колеги.
Галина Цьомик, заслужена артистка України: — Анатолій Якович — артист, який до останньої краплини віддав себе театру. Я завжди дивувалась, наскільки надзвичайно тонко він усе відчував і при цьому вмів керувати своїми емоціями. Він був моїм Учителем і партнером. Пригадую, у минулому театральному сезоні ми грали разом у «Тев’є». Я знала, що задіяна у цій виставі востаннє. І у сцені прощання Лейзера і Цейтл я прощалася з Анатолієм Гаврюшенком як з партнером. Як ніколи ми обоє плакали. Його погляд був теплим і щирим. Тоді я не знала, що прощаюся з Анатолієм Яковичем назавжди. Важко усвідомити, що новий театральний сезон буде без нього, що вистави будуть йти, але без нього, і ми, актори, вийдемо на сцену, але… без нього. Разом з Анатолієм Яковичем відійде у вічність частина життя. Ліна Ізарова, заслужена артистка України: — Він був партнером у багатьох виставах і другом. З ним відходить ціла епоха «рицарів театру», час неймовірної відданості театру. Він не працював у театрі, він тут служив. Він був одним з тих, для кого театр був храмом. Якщо хтось любить пожартувати на сцені, то Анатолій Якович дуже трепетно ставився до сцени. За дві години до вистави він був уже на місці. Ще не дали другий дзвінок, а він уже ходив за кулісами. Кожну роль він обдумував до дрібниць, до кожного ґудзичка. Коли ми з чоловіком (режисером Святославом Мельничуком) робили невелику постановку про Марію Несвицьку спеціально до звіту області у Києві, лише Анатолія Гаврюшенка я бачила в ролі князя Острозького. Але я думала, як такого актора умовити на таку невелику роль. Готувала цілу промову, а він мені одразу сказав: «Добре». Це школа старшого покоління, театр був для нього домівкою. Хоча додому він завжди вертався з квітами, а дружина Атталія була найбільшим авторитетом. Він до останнього моменту сподівався повернутися на сцену. Але незадовго до смерті у лікарні сказав заступнику директора Надії Крет: «Передай Зенику (музичний керівник театру Зіновій Крет. — Авт.), щоб репетирував «Ноктюрн» Бабаджаняна». Потім Крет розповів, що колись Гаврюшенко просив: «Якщо зі мною щось трапиться, зіграйте Бабаджаняна»… Володимир Сніжний, народний артист України: — У 1967 році нас, випускників Київського театрального інституту, першим привітав Анатолій Гаврюшенко. З тих пір він був для нас прикладом служіння театру. З відходом в інший світ Гаврюшенка у театрі завершилась епоха видатних майстрів рівненської сцени. Нас часто призначали на одні й ті ж самі ролі у різних складах, але я майже завжди відмовлявся — розумів, що не зможу зіграти краще за нього або хоча б бути на одному рівні. Йому вдавалися абсолютно всі жанри — від опереточного Кавалькадоса (”Оперета, Оперета”…”) і до трагічного Фірса (”Вишневий сад”). Я щасливий, що він протягом 44 років дарував щастя спілкування із собою… Станіслав Лозовський, артист драми: — Він був стовідсотковим оптимістом! Прекрасний актор і взірець поведінки. Завжди усміхнений і тактовний, уважний до жінок і терплячий до будь-яких «зривів» режисерів! Незважаючи на власний досвід, майстерність і звання «народного», часто, щоб розрядити напружену атмосферу, жартома казав режисеру: «Ви мені не ставте тут ніяких задач, я все одно не зрозумію! Ви мені скажіть просто: грай або тихіше, або голосніше, швидше або повільніше». Ніна Ніколаєва, артистка драми: — Анатолій Якович був моїм «сусідом» по гримерці. Незважаючи на вік, він завжди буквально випромінював «молодечий дух». Така позиція не давала права нам, молодим, розслаблятися! Захоплювало його ставлення до жінок, особливо до дружини Атталії. Певно, їхні стосунки — це втілена мрія всіх людей — любити до останнього подиху. Едуард Хитрий, провідний актор аматорського Молодіжного театру під керівництвом Атталії Гаврюшенко: — Якщо Атталія Матвіївна є нашою театральною мамою, то Анатолій Якович — батьком. Він з перших днів роботи нашої трупи активно допомагав, навіть перед виставою гримував, клеїв нам, недосвідченим студентам-акторам, вуса. Ставив фехтувальні бої, танці. Іноді грав у деяких виставах, допомагав акторам розуміти роль. Та й у якихось життєвих ситуаціях намагався у чомусь посприяти — навіть видавав за своїх племінників, щоб проблема вирішилася швидше. Для нас всіх це величезна втрата.
