Усі без винятку мої ровесники, а також старші й молодші за нас, пішовши до школи, одразу вступали «у жовтенята», а з настанням десятирічного віку – «у піонери». Нашої згоди ніхто не запитував, і ми самі не протестували, покірно чіпляючи на груди «жовтенятську зірочку», а потім пов’язуючи на шию «піонерський галстук», давши перед цим «таржествєннає абєщаніє» бути вірним Лєніну і комуністичній партії. Це було для нас, і не лише для нас, а й для дорослих, які керували цим процесом, таким собі ритуалом, який нікого ні до чого не зобов’язував.
Але це стосувалося не всіх. Був один, який казав ці всі слова про Лєніна і комунізм із щирою пристрастю і блиском в очах. Це було у так званому «зимовому таборі», влаштованому у нашій школі на період зимових канікул. Керувати «табором» призначили вчителя історії передпенсійного віку, якого звали Єхіль Львович. Власник цього чудернацького імені щоранку шикував нас на «лінійку», де ми у відповідь на його заклик бути готовим до «боротьби за справу комуністичної партії» хором відповідали: «Всєгда гатови!». У цьому не було нічого незвичного – казати «всєгда гатови» нам доводилось часто і регулярно. Але лише Єхіль Львович закликав до цього із справжньою неприхованою пристрастю. Я це запам’ятав, не задумуючись над дивною, як на ті часи, поведінкою немолодого вже педагога, якого доля занесла у наші краї.
Лише згодом, через кілька десятків років, я зрозумів, чим був викликаний той неймовірний ентузіазм. На момент, коли мене прийняли до «піонерів», від смерті Сталіна минуло лише чверть століття. Тож перші тридцять п’ять років життя згаданого вчителя припали на час, коли за те, що не кричиш на всю горлянку «Слава Сталіну!», цілком можна було сісти до тюрми чи взагалі бути розстріляним. Якщо ж додати, що в останні сталінські роки представників народу, до якого належав Єхіль Львович, відкрито оголосили ворогами, йому дуже навіть було чого боятися. І тому він перший із виряченими очима гучніше за всіх кричав комуністичні гасла. З роками цей переляк у нього не пройшов – це і було причиною його дивної для нас, дітей, що народилися вже після смерті Сталіна, поведінки. Бо ж нас тоді за анекдоти про Хрущова і Брєжнєва ніяк не карали. Ми знімали ті галстуки після лінійок і засовували у кишені. І за це нас навіть не сварили! Тож коли я все зрозумів, я тому Львовичу навіть співчував!
Чому я про це тепер згадую? Тому що почув днями, що українських школярів на окупованих ворогом територіях нібито змушують чи не щодня публічно клястися у вірності х#йлу. І вони клянуться – куди вони подінуться? Тому що бояться, як боявся колись той єврейський вчитель, і недарма бояться. Нічого! Упевнений, що після звільнення ці школярі вже не будуть десятиліттями труситися від страху, швидко згадавши, як слід відповідати на гасло «Слава Україні!». Залишилося лише тих школярів звільнити...