Цю сценку я періодично згадую вже четвертий десяток років. Вона щораз допомагає мені розуміти, що відбувається і що може статися потім. Було це влітку далекого вже 1991 року. На той час я регулярно приїздив із Рівного до Києва на різні події як журналіст.
Подій було вдосталь — Україна виборювала незалежність! Чи не щотижня у столиці республіки відбувалися мітинги, голодування, арешти, зустрічі із закордонними українцями, а також незчисленні збори, з’їзди, конференції, віча, на яких засновувалися нові політичні та громадські організації. За цей час я побіжно перезнайомився чи не з усіма прогресивними журналістами та публіцистами, які на той час їздили по парижах та вашингтонах з такою ж регулярністю як я до Києва з Рівного. Чому ні? Треба ж було комусь розповідати світу про те, як Україна виборює незалежність! І ось настав вікопомний день 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада оголосила про нашу омріяну незалежність. Я того дня опинився у Верховній Раді і все це бачив на власні очі. Саме тоді й відбулася оця сценка, яку я досі згадую. Це було у парламентському буфеті, розташованому в підвалі. Взявши каву, я озирнувся довкіл і побачив купу знайомих облич — тих самих провідних журналістів, які розповідали світу про нашу боротьбу. З нагоди оголошеної щойно незалежності настрій у них був не те щоб не радісний, а майже траурний. Курячи цигарки і сьорбаючи каву, вони сумно говорили поміж собою про те, що їхнє щастя закінчилося — вже ніхто не запросить їх розповідати за кордоном та за океаном про нашу боротьбу за незалежність. Вони ж бо зібрались займатися цим довгі роки здебільшого за межами України на кошти наших зарубіжних друзів. А тепер все — незалежність настала, і борці за неї іноземцям вже не цікаві. Ніколи не забуду того невимовного суму, який охопив тоді моїх більш успішних колег! Минув час. Виявилось, що сумували вони дарма. Чи не всі ті борці-журналісти очолили або щонайменше влаштувались працювати у численні громадські організації, соціологічні служби, наглядові ради та інші установи, яких потроху наплодилося у нас за кошти іноземних фондів, де і байдикували до кінця життя (багатьох вже немає серед живих) чи байдикують досі. На відміну від більш молодих колег вони не переймаються нинішнім тимчасовим припиненням фінансування американцями численних «халяв» у вигляді фондів, центрів і тому подібних контор, якими набитий не лише Київ, а й інші регіони України. Бо пам’ятають свій давнішній переляк у буфеті Верховної Ради. Не варто було тоді сумувати — борці за все хороше завжди знайдуть собі кормушку!