Влада Республіки Куба дозволила громадянам мати приватну власність. До цього впродовж п’ятдесяти років кубинці будували комунізм і власності не мали. Що сказати з цього приводу? Нагадати, що спроби побудувати комунізм провалилися усюди в світі? Так це і так добре усім відомо. Згадати, що у нас це усе тривало не п’ятдесят років, а набагато більше і по-справжньому не закінчилося досі? Теж нічого нового. Мене інше вразило. Комуністичний експеримент кубинських революціонерів тривалістю у п’ятдесят років забрав життя цілого покоління людей, які замість жити нормально мали будувати отой комунізм. Хоча ті, хто бував там у останні роки, кажуть, що живуть вони нормально, до комунізму пристосувалися і у Гавані можна отримати все те ж саме, що й всюди, лише дешевше. Хіба не це ж саме було у нас? Ми теж пристосувалися свого часу до комуністичної брехні і крутилися хто як міг. І досі крутимося. Жити нормально ані ми, ані кубинці після півстолітнього комуністичного експерименту вже не зможемо.
Влада Республіки Куба дозволила громадянам мати приватну власність. До цього впродовж п’ятдесяти років кубинці будували комунізм і власності не мали. Що сказати з цього приводу? Нагадати, що спроби побудувати комунізм провалилися усюди в світі? Так це і так добре усім відомо. Згадати, що у нас це усе тривало не п’ятдесят років, а набагато більше і по-справжньому не закінчилося досі? Теж нічого нового. Мене інше вразило. Комуністичний експеримент кубинських революціонерів тривалістю у п’ятдесят років забрав життя цілого покоління людей, які замість жити нормально мали будувати отой комунізм. Хоча ті, хто бував там у останні роки, кажуть, що живуть вони нормально, до комунізму пристосувалися і у Гавані можна отримати все те ж саме, що й всюди, лише дешевше. Хіба не це ж саме було у нас? Ми теж пристосувалися свого часу до комуністичної брехні і крутилися хто як міг. І досі крутимося. Жити нормально ані ми, ані кубинці після півстолітнього комуністичного експерименту вже не зможемо. Бо що таке нормальне життя? Повага до власності. Чужого не зачіпай. Заробляй своє, яке теж ніхто не зачепить. Як це може бути у нас, коли та власність невідомо як невідомо кому дісталася. Чи може нормальна людина поважати власність, наприклад, Фірташа, який купив наш хімкомбінат? Ми ж знаємо, хто цей комбінат будував, хто його виводив на потужність, хто зводив для будівельників та робітників житло і таке інше. Держава, тобто усі ми. І чому це усе дісталося за безцінь якомусь Фірташу? Він що, на цей комбінат заробив? Та й купив він цей комбінат невідомо у кого. Чи був інший вихід? Напевно, що був. У демократичних європейських країнах існує практика продажу державних підприємств приватникам і націоналізація приватних підприємств. У тій же франції заводи «Пежо-Сітроєн» по кілька разів переходили із приватної власності у державну і навпаки. Мета була завжди одна — зробити так, щоб підприємство працювало, а люди мали добре оплачувану роботу. А у нас яка мета у тих фірташів? Отож. Та повернемося до Куби, де за п’ятдесят років комунізму практично втратили традиції виробництва знаменитих сигар та цукрової тростини. Залишились лише традиції місцевих повій, але тут технологія простіша, та й літо цілий рік. Щось не віриться, що кубинці після півстоліття комунізму почнуть будувати капіталізм під владою тих самих комуністів. Швидше за все, тих комуністів таки скинуть остаточно, а потім у них буде те саме, що й у нас. І їздити на екзотичний острів за дешевими задоволеннями вже не буде сенсу. А за дорогими можна на сусідню Домініканку полетіти. Там із власністю все давно вирішено і комунізму ніколи не було. Кажете, що вам і Куба була недешевою? Ну тоді давайте просто побажаємо колись революційному народу Куби здоров’я і залишимося вдома. Ми ж такі самі, як і вони. Колишні революціонери і будівники комунізму, яким дозволили мати власність. Ми ж знаємо, що насправді той, хто ту власність дозволив, той ту власність і має. І з Кубою буде те ж саме.
