Завжди людство, особливо після винайдення грошових знаків, дивувало питання — куди зникають гроші? Пізніше мудреці, яких назвуть економістами, довели, що гроші нікуди не зникають, вони просто переходять з одних рук в інші, як правило, спритніші.
Завжди людство, особливо після винайдення грошових знаків, дивувало питання — куди зникають гроші? Пізніше мудреці, яких назвуть економістами, довели, що гроші нікуди не зникають, вони просто переходять з одних рук в інші, як правило, спритніші. До прихильників цієї істини вже кілька років поспіль належать деякі рівенські пенсіонери, яким спати спокійно не дають їхні ощадні книжки колишнього Союзу. От і в понеділок біля входу до будинку обласної Федерації профспілок зібралася сотня небайдужих, які, незважаючи на вітер та сніг, стоїчно символізували собою півмільйонну армію ошуканих вкладників Рівенщини. Можливо, немає виправдання, як переконував промовець Костянтин Ільчук, голові Федерації Володимиру Вінічуку за те, що не пустив і на поріг профспілкового будинку ошуканих вкладників, хоча вони звернулися раніше до нього з проханням надати приміщення. Не по-людськи якось вийшло — старих на холод вигнали. А можливо, і мав рацію пан Вінічук, ставлячи на проханні вкладників резолюцію: «Надати приміщення за умови оплати». Видно, профспілки переживають теж не кращі часи. А ще, що ймовірніше, не забув Вінічук свого сумного досвіду кінця 2000-го, коли він впустив у приміщення представників ошуканих вкладників, які після конференції влаштували... бійку. Але не за знецінені вклади, а за булаву, даруйте, печатку «головного поводиря ошуканих вкладників». Чого хотіли люди, оратором яких виступив полум’яний трибун знедолених голова Західної регіональної спілки ошуканих вкладників Костянтин Ільчук, зрозуміти було важко. Здається, повернення вкладів. Здається, вони виступали проти законопроекту, внесеного Степаном Гавришем, про повернення заощаджень якимись цінними паперами. Наскільки «цінними» є будь-які папери, які держава випускає мільйонними тиражами і тицяє примусово кожному в руки, напевне, переконалися усі учасники сертифікатної приватизації. Ще й досі не кожен чоловік здатен у присутності жінки чи дітей вимовити слово «ваучер» — виховання не дозволяє. Тому й говорив пан Ільчук, підтримуваний людьми, про своє виразне «фе» такому законопроекту. Та все ж темою №1 мітингу стала поведінка профспілок, які так негостинно не відчинили своїх дверей перед вічно ошуканими вкладниками. Потім виявилося, що і обласна адміністрація в нас погана — не дає приміщення, де б вкладники могли, мабуть, хизуватися одне перед одним своїми ощадними книжками, а керівництво області так і взагалі назвали на зібранні словами, якими зазвичай називають «нехороших людей, що кажуть неправду». Одне слово, не влада у нас на Рівенщині, а суцільне поле з редькою. — Гроші є! — передавав свій запал учасникам мітингу Костянтин Ільчук. І ще раз повторив: — Гроші, щоб віддати знецінені вклади, є. Подивіться лише, скільки з’їдають ненажери-олігархи — 55 мільярдів гривень пільг щорічно вони вибивають для своїх підприємств. Навіть дещиці з цієї суми вистачило, аби потроху розплачуватися з вкладниками. А що нам пропонують зараз — жалюгідні 50 гривень на рік? Чи от придумали якісь папірці у новому законопроекті? Присутніх, багато з яких і сотенної купюри в руках, напевне, не тримали (в декого пенсія не дозволяє) настільки ошелешили мільярдні цифри, що пан Ільчук продовжив уже більш «приземлено»: — Подивіться, які вони зробили євроремонти, банки красиві побудували — це ж все наші гроші, — заявив народний трибун. Ось тут і сколихнулася юрба, і тривожно затіпалося серце — а чи не захоче натовп миттєвої компенсації своїх вкладів майновою часткою банків — кому банкомат дістанеться, кому — броньовані двері, чи хоча б фікус із приймальні. Та, на щастя, справа до погрому не дійшла, і мирна демонстрація під віршованими гаслами про клятих олігархів рушила чомусь до приміщення облдержадміністрації. Чиновники «білого дому» співчутливо пили каву у своїх затишних кабінетах і дивилися на мітинг через вікна. Кожен з них пригадував, скільки в нього «згоріло» на книжці, і знизував плечима, коли колеги запитували: «А чого вони до нас прийшли?». Поодаль помітили самотню постать незламного борця за повернення вкладів Василя Цинка. На цілком дружелюбне запитання, чому пан Василь не «з народом», він відповів гнівною тирадою у бік своїх опонентів на чолі з Ільчуком: — Це вони просто виконують чиєсь політичне замовлення, чиюсь партійну директиву. Предметного обговорення, тим більше на мітингу, зараз бути не може, впевнений Василь Цинко, який вважає себе єдиним легітимним керівником обласної організації Спілки ошуканих вкладників та акціонерів. Ще пан Цинко є першим заступником голови Всеукраїнської партії, яка у своїй назві увібрала все найкраще — ця партія і «народна», і «соціальна», і «захисту. Як би там не було з партійною приналежністю, але пан Василь волів би не поспішати з висновками щодо урядових ініціатив стосовно повернення вкладів. — Мені надійшов лист з Міністерства фінансів, де пропонується для обговорення проект постанови Кабміну, яким передбачається протягом двадцяти років погашення заборгованості по вкладах. Зараз ще необхідно уважно вивчити цей проект, а тоді робити висновки, — повідомив Цинко, зауваживши, що експертну свою роботу він суміщає із судовими позовами до Ільчука як до «самозваного» лідера ошуканих вкладників. Черговий сплеск емоцій сколихнув повітря Рівного. Але від того вкладникам колишнього Союзу не легше. Схоже, політики зайняті власними справами, до яких час від часу залучають надії мільйонів ошуканих українців. Напевне, це вигідно тим, хто сподівається в такий спосіб здобути дешеву популярність і політичні дивіденди, та навряд чи це вигідно власникам ощадних книжок. Держава не поспішає віддавати свої борги громадянам. І, значить, це теж комусь вигідно.
