Але найглибший слід залишив у її свідомості Бахмут: саме там місяць тримала небо над Україною її рідна бригада. Кухня базувалася в одному з підвалів, де стояли холодильні камери.
– Там і жили: грибок, сирість… Але хіба порівняти з тим пеклом, у якому були наші хлопці? Стіни горіли, плавився метал, – а вони витримували! Кожен день я починала з молитви за них і за Україну: всі вони стали мені найріднішими в світі синами та братами. А готували ми там і на 600 людей, – пригадує 53-річна пані Анастасія.
Невимовним болем увірвалася в її серце розтрощена школа в Костянтинівці: новісінькі книги, яких, вочевидь, іще навіть не встигли відкрити школярі, шматував вітер; усюди – учнівські та вчительські речі. А на дошці напис: «23 лютого 2022-го»… То був останній день навчання.
– Як побачила на власні очі, що ці варвари там наробили, переконалася: їх не можна пускати далі, це ж не люди. У нас тут, на Поліссі, рай, який ми створили власними руками. Тепер його особливо цінуєш, – розповідає Анастасія Лосінець.
Нині вона разом зі своєю бригадою перебуває на Волині.
До слова, пані Анастасія – дипломована кухарка-кондитерка п’ятого розряду. Фах, із яким назавжди пов’язала життя, здобула в Рівненському кооперативному економіко-правовому коледжі. Й одразу – в кооперацію. На початку війни, каже, для 104-ї бригади тероборони готували хлопці – слюсар та зварник: як могли і як виходило. А потрібен був професійний кухар. Як тільки дізналася, одразу погодилася.
– А хто ж готуватиме? Я – самодостатня жінка, діти вже дорослі, чоловік працює водієм швидкої допомоги.
І жодного разу, каже, не пошкодувала про свій вибір.
Про Анастасію розповів у телеграмі начальник Рівненської ОВА Віталій Коваль.
