Після парламентських виборів у Росії багато хто почав говорити про поразку російського лібералізму й кризу демократії. Дійсно, партії, які прийнято вважати оборонцями демократії — Союз правих сил та «Яблуко» — залишилися поза Думою. З цього погляду Україна виглядає набагато більш демократичною країною.
Після парламентських виборів у Росії багато хто почав говорити про поразку російського лібералізму й кризу демократії. Дійсно, партії, які прийнято вважати оборонцями демократії — Союз правих сил та «Яблуко» — залишилися поза Думою. З цього погляду Україна виглядає набагато більш демократичною країною. В Росії «партія влади» у кількох кремлівських виданнях одержала майже 90 відсотків голосів виборців. А в Україні опозиціонери мають все ж таки потужні фракції, з ними рахуються... Отже, Росія відстала від України у розвитку демократії? Але ж ми чомусь звикли вважати, що тенденції російського політичного життя із запізненням досягають українського берега. Невже цього разу все інакше? Як на мене, своїх «виборів 2003 року» ми ще дочекаємося. Бо російські вибори — демонстрація того, що мисляча частина російського суспільства тепер ухиляється від співробітництва із номенклатурою будь-якого ґатунку. Чи дійсно в Росії тільки вісім відсотків прихильників лібералізму? Думаю, все ж таки набагато більше. Але ось цим прихильникам пропонують голосувати за Союз правих сил — партію, яка ще на минулих виборах йшла під гаслом «Путіна — в президенти». Лідер цієї партії — талановитий чиновник Анатолій Чубайс — сьогодні очолює РАТ «ЄЕС Росії» і сподівається стати власником української енергетики. І не просто для зиску, а для побудови якоїсь химерної «ліберальної імперії», в якій нам, очевидно, відведено роль «ліберальної колонії». Вчора Чубайс був першим віце-прем’єром, керівником адміністрації президента і саме його можна вважати архітектором російської системи номенклатурної влади. Також першим віце-прем’єром був інший лідер СПС Борис Нємцов. І таких людей у СПС більш ніж достатньо. Я зараз не збираюсь обмірковувати політичні погляди Чубайса чи Нємцова, хоча, скажімо, мені ясно, що прихильник «ліберальної імперії» не може бути демократом. Але справа не в поглядах. Справа в тому, що в теперішній політичній ситуації на пострадянському просторі, у ситуації фатальної відірваності еліти від народу номенклатурна людина може бути за поглядами ким завгодно — шовіністом, комуністом, лібералом або взагалі особою без переконань. Тільки вона ніколи не буде опозиціонером. Тому що стати політиком, бізнесменом, міністром, депутатом їй допомогла саме система. І вона бореться не з системою, а за своє місце в цій системі. Те, що першими це усвідомили прихильники саме демократичних поглядів — і або не пішли на вибори, або проголосували проти усіх — також не дивно. Адже це мисляча частина суспільства. Яка і має розуміти все першою. Хто ж переміг на цих виборах? Переміг — це всі знають — Путін. А хто такий Путін? Які в нього погляди, яка ідеологія? А цього майже ніхто не знає і за чотири роки знайомства. Бо — байдуже. Бо Путін — міф. Запропонований російською номенклатурою «месія» якраз у рамках місцевої політичної, ба, більше — монархічної традиції. Проте в Україні такого переможця ніколи не буде — ані на парламентських виборах, ані на президентських. Так, українці, як будь-хто, хто пройшов крізь цинізм радянського ладу, вірять у гасла. Але вони не вірять у постаті. Їм потрібно щось пропонувати, а не зітхати або промовисто кліпати очима. А пропозиція — це вже розмова із суспільством, а не його гіпнотизування. Саме тому в Україні можливе розчарування в номенклатурній опозиції і поразка ображених чиновників. Але неможлива поява міфологізованого лідера, який на запитання «хто такий?» буде скромно відповідати «свыше ниспосланный». Україні призначений лідер-практик. Важливо тільки, щоб він був ще й професійним...
