Вітчизняна журналістика, особливо спортивна, має одну властивість — підносити до небес за найменший успіх. Я теж уболіваю за всіх без винятку українських спортсменів та радію кожному їхньому успіхові. Проте на відміну від уболівальника маю бачити причини цього успіху й пояснювати його читачам. У нас це робити складно. Або ти співаєш дифірамби, або ти ворог і зрадник. Середини не існує. На щастя, за тих, хто не приєднується до хвалебних співів, інколи грають самі спортсмени.
14 вересня українська баскетбольна збірна перемогла в Києві іспанську. У цю перемогу ніхто не вірив: занадто різний клас команд. Але зійшлося одразу все. Перше — в іспанців не приїхала група найсильніших гравців. Друге — Іспанія вже вирішила свої турнірні завдання, і ця гра для команди була формальністю. Третє — у нас зібрався чи не найсильніший склад за останні роки. Четверте — українцям просто пощастило в кількох епізодах саме цього конкретного матчу.
Чи почули ми про це після сенсаційної перемоги українців? Нічого подібного — вітчизняні засоби масової інформації буквально захлинулися від захвату, обсипали українських баскетболістів купою компліментів. Гравців оголосили зірками, а тренера — генієм. Українські "оглядачі" навіть почали вираховувати шанси нашої збірної на Кубку світу.
Думав вступити в дискусію і пояснити, на що ми реально можемо претендувати. Однак не встиг. За три дні розхвалені українці разом із натуралізованим американцем зазнали поразки в гостях у Чорногорії. Господарі виграли спокійно і без проблем.
Отоді ми почули і прочитали все те, що мали б почути після гри з Іспанією. Українські баскетболісти одразу перестали бути зірками, а їхній тренер — генієм. І баскетбольний бум, якого можна було очікувати, припинився. Насправді як слід він і не розпочався. А дарма: про наш баскетбол слід писати, його слід показувати і коментувати. Тільки робити це об'єктивно — як після перемог, так і після поразок. Не очікуючи на Чорногорію.
