Маловідомий сучасним рівнянам польський поет Юзеф Лободовський, який у Рівному жив на початку 30-х років минулого сторіччя, мав талант, цікавість до всього українського, його творчість була різнотемною, а доля — суперечливою.
У 30-х роках минулого століття у Рівному молоді волинські письменники та поети створили літературну групу «Волинь». Тижневик «Wołyń» від 1 березня 1936 року писав: «Молоді поети та ентузіасти прагнуть внести у поезію «меланхолічну мелодію думок, геометрію волинської вишивки, образ бунту та думки місцевого люду».
Натхненником та організатором літературної групи прийнято вважати Чеслава Янчарського, уродженця села Грушвиця Рівненського району. Членами об’єднання були Зузанна Гінчанка, Ян Шпєвак, Владислав Мільчарек, Вацлав Іванюк, Стефан Шайдак, Юзеф Лободовський. Якщо ім’я поетки Зузанни Гінчанки відоме рівнянам, то Юзеф Лободовський мало знаний українцями. А цей польський поет та письменник свого часу був відомим та успішним публіцистом, істориком, перекладачем. Лободовський — автор 12 поетичних збірок, 7 романів, кількох сотень статей, численних перекладів з української, російської, іспанської та італійської мов (загалом знав більше 10 мов). В 1937-1938 рр. редагував тижневик «Wołyń». Пізніше він став лауреатом Могилянсько-Мазепинської академії наук.
Архівна справа польського солдата
У Державному архіві Рівненської області зберігається архівна справа Рівненського повітового суду за 1934 рік, в якій йдеться про польського солдата 45-го піхотного полку Юзефа Лободовського, який вчинив спробу самогубства. У справі значилося, що юнак був поетом та пропагував, агітував за комуністичні постулати. Під час обшуку в казармі виявили вірші хлопця. Негайно розпочалося слідство. Декілька віршів разом з іншими документами збереглися в справі.
Зі шпитальної картки хлопця дізнаємося, що: «Юзеф-Станіслав Лободовський народився 19 березня 1909 року на хуторі Пурвішки на Віленщині (тепер це територія Литви-авт.). Професія — літератор, покликаний до війська 21 вересня 1933 року, прибув у шпиталь 23 січня 1934 року. Постійне місце проживання — Люблін, вул. Шопена, 16. Римо-католик. Ув’язнений 7 березня 1934 року».
Лободовського спочатку поклали у шпиталь в Рівному, потім відправили до військової тюрми у Любліні. В документі зафіксовано, що мав попередні покарання за «підбурювання проти існуючого державного ладу, релігійних почуттів та святотатство».
Далі у справі йдеться: «Причиною спроби самогубства стало небажання до життя на особистому тлі: з таким наміром носився від довгого часу, однак більш суттєвої причини виявити не хоче».
Уперше почув українську мову — на Кубані
Батько поета — Владислав Лободовський, був полковником армії Російської імперії. З початком першої світової війни батько був демобілізований, а мама з трьома дітьми переїжджає у Москву. Але через нестачу продуктів в столиці Росії, вона переїжджає на Кубань, в Єйськ. Родина настільки натерпілася незгод, що Кубань видалася хлопцеві «багатою країною молока та меду», про що він писав у своїх спогадах. Саме там він вперше почув українську мову, від матері дізнався, що це край запорізького козацтва.
Власне, з цього часу почав вивчати історію козацтва. Виявилося, що родинна історія Лободовського тісно пов’язана з козацтвом і прізвище Лобода є козацьким прізвищем. Думаю, тут спрацювала генетична пам’ять письменника, адже як пояснити його інтерес до питання про козацтво. Пізніше друзі його називали отаман Лобода. До 12 років він прожив з родиною на Кубані. Але через голод родина змушена покинути цю благодатну землю. Мотиви, пов’язані з козацтвом та кіньми, зрештою, з українством, проходять через усю його творчість.
Перші зароблені гроші і перші збірки поезій
У 1922 році — переїзд родини до Польщі, в Люблін, де поет продовжує навчання спочатку у польській школі, пізніше у польській гімназії. Пише вірші, публікується у гімназійній газеті та редагує її, грає у гімназійному театрі. Але… через пропуски уроків фізики та математики був виключений з навчального закладу. А ще ж він — бунтар, індивідуаліст, незалежна особистість.
Лободовський легко влаштувався на роботу у Люблінський телеграф і почав заробляти свої перші гроші, чим страшенно пишався. Директор гімназії пошкодував, що виключив юнака з гімназії, та й, зрештою, попросив його повернутися.
Юзеф Лободовський видав першу збірку поезій польською мовою «Сонце крізь шпаринки» («Słońce przez szpary») і надіслав її Юліану Тувівму. Той зреагував дуже оригінально: «У збірці забагато віршів, у віршах забагато слів, але дуже добрі».
«Конфіскований поет»
Лободовський вступив на факультет права Люблінського католицького університету. Але у 1932 році був виключений за прокомуністичну діяльність.
Збірка «Про червону кров» викликала скандал та була конфіскована. На додаток його було звинувачено у богохульстві та підбуренню натовпу. Слідчі відкрили справу. Для повної картини слідства були опитані усі, близькі Лободовському поети, які підтвердили неабиякий його талан та наполягали на поверненні сконфіскованих рукописів.
Польський поет Юзеф Чехович, який товаришував з Лободовським ще з Любліна, і іменем якого тепер названий літературний музей у Любліні, та адвокати з літературного середовища успішно провели захист поета. Тому ані конфіскації та жодних інших покарань поетові суд не виніс. Однак, з університету він був виключений остаточно.
З цього часу Юзеф Лободовський у поетичних колах став як ніколи популярним та модним «конфіскованим поетом» і, як завжди, вдало використав цю ситуацію.
«Небажання до життя на особистому тлі»
Ясна справа, не хочеш вчитися — йдеш служити до війська. Тож у 1933-1934 рр. Юзеф був направлений до школи підхорунжих до Рівного, якраз у ті солдатські казарми, що на вулиці Дубенській. У Рівному він познайомився з Яном Шпєваком, Зузанною Гінчанкою, Вацлавом Іванюком, Владиславом Мільчареком, Чеславом Янчарським. Власне, до Яна Шпєвака він утікав з казарми, щоби привести себе в порядок, поїсти чогось доброго, виспатися.
… Але повернуся до спроби самогубства. Власне, в період навчання в школі підхорунжих це й сталося. В кримінальній справі слідчий занотував: «Небажання до життя на особистому тлі — з таким виміром носився довгий час, однак ближчої суттєвої причини виявити не хоче». Не знали причини спроби самогубства і його товариші по навчанню.
Про саму подію у справі вказано так: «Після обіду Лободовський сказав своєму товаришеві Шушкевичу, що перестане жити і вручив йому свої рукописи і два листи: другові Казимиру Вуйцику в Люблін та особисто Шушкевичу, в якому просив того, щоб про його смерть не повідомляли матір. Зазначив на сорочці хрестиком місце, де знаходилося серце і, взявши спортивний карабін військового типу, намірився стріляти. В ту мить до кімнати увійшов взводний… Постріл! Куля пройшла мимо серця. Тяжко поранений Лободовський впав між ліжками на підлогу».
Завдання слідчих було довести приналежність Лободовського до комуністичної партії та змотивувати спробу самогубства хлопця з політичних мотивів.
Юзеф був частим гістем у домі Зузанни Гінчанки
Проте найцікавішим для рівнян має бути факт знайомства та любовної історії, пов’язаної з молодою поетесою Зузанною Гінчанкою. Вони познайомилися восени 1933 року у колеги-поета Яна Шпєвака. Назвати її біблійним іменем Суламіта була ідеєю Лободовського.
З тих пір Юзеф був частим гостем у домі Сандбергів по вулиці 3 Мая, 132. Вони подовгу розмовляли.
«Про що двадцятичотирирічний поет може розмовляти з шістнадцятирічною прекрасною дівчиною, якій подобаються його вірші?» — звучав незадоволений голос бабці Хаї. Або «Саночка, што ти так долго разговаріваєш с єтім солдатом?» — «Бабушка, — відповідала, зазвичай, Зузанна, — ми вєдьом літературний разговор».
«Колись стара спіймала мене в коридорі», — згадував Лободовський. — «Піднесла пенсне у золотій оправі, обвела мене критичним поглядом, я, випереджаючи можливий допит, енергійно запевнив її: «Мадам, я ведь влюбльон в Саночку только платонически», — бабця усміхнулася з іронією. «Іш єво! Нам харашо ізвестно пра єті только платонические любови». «У винагороду я отримав подвійну порцію поцілунків. Але не стільки, як хотів…».
Існують дві протилежні легенди, які могли би мати місце в реальному житті стосовно подальшої долі стосунків Зузанни та Юзефа. Племінник Лободовського у своїх спогадах стверджував, що родина поета навідріз відмовилася від шлюбу двох закоханих, мовляв, в польській родині не може бути єврейки. Однак люблінські письменники згадують, що Гінчанка сама не хотіла заміж за Лободовського, оскільки була занадто молодою на час їх знайомства. У всякому разі, молоді закохані роз’їхалися.
Із Любліна — до Луцька, а звідти — до Варшави
Упродовж 1934-1937 рр. — працював у Любліні: багато поезії, поетичних збірок та нагород.
Волинський воєвода Генріх Юзевський запропонував поетові працю у тижневику «Wołyń» у Луцьку. Фактично це видання було підконтрольне воєводі і сповідувало лояльне співіснування українсько-польських культур. Саме це і сподобалося поетові, який підтримував усе українське, — у 1937 році він переїхав до Луцька, де вів рубрику у тижневику, яка називалася «Українські справи», друкував свої вірші і публіцистику.
Весною 1938 року одружився на Ядвізі Курилло, якій симпатизував ще з гімназії.
Тією ж весною воєводу Генріха Юзевського звинуватили в українофільстві і відкликали з посади. Звісно, Лободовський також звільнився з посади та разом з дружиною переїхав до Варшави. У столиці починається його робота на польському радіо та у часописі «Бюлетень польсько-український», пізніше — у «Літературних відомостях». Тоді ж він ще декілька разів зустрічається з Гінчанкою, яка вчиться у Варшавському університеті.
В 1939 року він був призваний до польського війська. Відступав з армією до самого Львова. Після вторгнення радянських військ був роззброєний та інтернований. Проте, йому вдалося втекти та дістатися до Парижа, де активно співпрацював з польськими часописами, які виходили у Франції. Разом з товаришем подався через французько-іспанський кордон. Але знову потрапляє до в’язниці, де вивчає іспанську мову та «строчить вірші». А після звільнення назавжди залишається у цій країні.
Життя в еміграції і діамант від мами Гінчанки
Після війни до Іспанії приїхали навчатися та працювати немало колишніх польських військових-емігрантів. Власне вони зорганізували польську редакцію Радіо Мадрид. Юзеф Лободовський зорганізував та активно брав участь у роботі емігрантського радіо. Реакція соціалістичної Польщі не забарилася. Його заборонили друкувати та зробили усе, щоб ім’я Лободовського у Польщі забули. Дружину, яка залишилася в країні, змусили розлучитися та змінити прізвище.
Крім роботи на радіо, Лободовський писав публікації та безліч літературних творів. Від середини 1950-их років Юзеф почав писати прозу. Почав з трилогії «Комиші», «У станиці», «Дорога назад», яка на 50 відсотків — спогади з дитинства. Трилогія варта сценарію фільму. Разом з прозою пише вірші. І це, як кажуть польські літературознавці та дослідники, найплідніший період його творчості. Тоді були написані «Життя Юзефа Закревського», «Касиди і газелі», «Каудинське ярмо», «Напівдорозі», «Дві книжки» тощо. Багато перекладав, читав лекції.
До речі, існують спогади про те, що мама Зузанни Гінчанки Цецилія Гінзбург, яка пережила Голокост, почула історію-спогад про доньку устами Лободовського на одній з лекцій в Мадриді, на зустрічі з польськими емігрантами. Через деякий час він отримав посилку від «невідомої особи». В ній виявилася чоловіча прикраса — затискач до краватки з діамантом, а ще… записка «Від мами Зузи Гінзбург з вдячністю».
Життя в еміграції було надзвичайно тяжким як фінансово, так і психологічно. Жив письменник тільки завдяки своїм перекладам та виданням літературних творів. У свої спогадах писав: «Чи міг би я колись повірити, що старшим, досвідченим письменником буду заробляти значно менше, ніж в молоді роки? Прохання знайомим потурбуватися про мою смерть, тіло спалити в крематорії, прах поховати в ногах могили матері в Любліні. І це не сентиментальна фанаберія».
Поет не раз виступав в українсько-польських товариствах за кордоном, вражав публіку своїм приязним відношенням до України та знанням історії її народу.
У соціалістичній Польщі письменник не згадувався, лише критикувався. У Любліні 1981 року в музеї ім.Чеховича нарешті був організований вечір, присвячений творчості Лободовського, та, навіть сам поет на нього не приїхав. Життя письменника в Мадриді тоді було досить спокійним і стабільним, завдяки його опікунові поляку Казімєжу Тилько, власнику кав’ярні «Hermanos Portillo». Цей поляк-емігрант надав скромне житло Лободовському та підтримував його до кінця життя.
18 квітня 1988 року Юзеф Лободовський помер в Іспанії на 80-му році життя. Поховали письменника за заповітом — в могилі матері та діда у Любліні, на цвинтарі по вулиці Ліповій.
Тепер ім’я Юзефа Лободовського досліджується, про нього багато пишуть, як про відмінного українознавця та продовжувача української школи в польській літературі.
Олена ГУМІНСЬКА,
завідувачка відділом краєзнавства Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки
Aleksandr Piskor. Zycie w Perepence. Часопис «Prosto z mostu», 1935, № 35.
