Її війна почалася задовго до 24 лютого. У 2014 році, в рідному Краматорську, вона побачила, що несе з собою «руський мір» — страх, біль та руйнування. Тоді прийшло усвідомлення: ворог не зупиниться.
До великої війни Марина працювала парамедиком, допомагала важкохворим. Та коли фронт розгорнувся на всю країну, вирішила: її знання потрібні на полі бою. У травні 2023-го підписала контракт і стала старшим медиком роти.
«Коли йшла служити, не знала, в якій саме частині буду. Але доля привела у 104-ту. Навчання було виснажливим, проте дало все аби виживати й допомагати іншим у бою. Медик не має права на помилку», — каже «Мадлен».
Її бойовий шлях пролягає через Харківщину та Сумщину. Найважче, зізнається, не поранення, а втрати. Війна вчить цінувати кожну мить і силу колективу: «Наші хлопці — це опора. Підтримують, допомагають, діляться останнім. Це тримає».
Та попри фронт, вона насамперед мама й бабуся. Донька залишилася в Краматорську, викладає мистецтво, а маленька онука Єва малює для Марини листівки й питає, коли бабуся повернеться. «Їхня любов і віра дають мені сили. Війна змінила навіть дітей, але вони вчать нас триматися», — пояснює військовослужбовиця.
Її мрія проста й водночас величезна: Перемога і мир для наступних поколінь. «Хочу, щоб діти жили у вільній і сильній країні. Щоб навчалися без сирен, подорожували без страху. Ми не для руїн воюємо».
У мирному житті Марина любила вишивати та малювати. Тепер усе це відклала. Бо єдине завдання на сьогодні — рятувати життя. І вона робить це щодня, тихо, без пафосу, але з незламною вірою в Україну.
Рівненський обласний ТЦК і СП.
