Маленька казка про велику Аню...

2874 0

Ми у соцмережах:

Маленька казка про велику Аню...

До народження брата Ігоря Аня була ідолом у сім’ї. Рідні її дуже балували. Самих тільки бабусь і прабабусь дівчинка мала шість. Усе було добре до певного віку. У 14 років її раптом «перемкнуло»: стала прогулювати школу, відвідувати нічні клуби, спілкуватися з дорослими чоловіками. Дівчинка шукала всього цього з такою впертістю, з якою на джерело світла летить тендітний метелик. Мама і вітчим, не знаючи, як дати раду малолітній бунтарці, всю свою увагу переключили на підростаючого сина. У 18 років Ганна зустріла свого майбутнього чоловіка Ростислава, якому на той час виповнився 21 рік. Коли вони познайомилися, хлопець уже був наркозалежним, але Ганна не сприйняла цього всерйоз. Лише згодом вона стала розуміти дію наркотику і те, до чого призводить дружба з ним.

— Коли Ростислав побачив, що я дуже протестую, — розповідає Ганна, — він учинив так, як робили всі його друзі: підсадив мене на наркотики, щоб я не ставила йому перепон. Якось один із його друзів жартома запитав мене: «То ти будеш сьогодні колотися?» У моїй голові щось клацнуло, і я сказала «так». Чесно кажучи, я думала, що Ростислав мене зупинить, але цього не сталося. Це була ширка. Я просто підставила руку й спробувала. Для мене це була не проста цікавість, а бажання зрозуміти, чому люди через наркотик буквально божеволіють. Мій майбутній чоловік неодноразово казав: «Ти не розумієш мене, бо сама не пробувала. Доки ти не спробуєш — я не зможу тобі цього пояснити». Уперше мені не сподобалося. Почалася сильна блювота, потім дуже захотілося спати. Минув певний час, і Ростислав сказав, що мені варто спробувати ще раз. Я погодилася на другу ін’єкцію. Оскільки з дитинства боялася уколів, то ні тоді, ні потім не колола себе сама. Завжди знаходилися ті, хто допомагав мені в цьому. Поступово я втягнулася. Мені почав подобатися стан сп’яніння. Боячись передозування, я не збільшувала дозу і спочатку колола тільки по половині куба чотири рази на день. У нас склалася хороша компанія. Наймолодшому з нас було 13 років. Тоді мені здавалося, що всіх нас пов’язує дружба, але тепер я розумію, що в нас був тільки один спільний інтерес. Ми кололися, потім їхали на Хрещатик, їли тістечка, купалися у фонтанах... Усе відбувалося весело, азартно, легко. Одного разу, коли ми прийшли в притон по наркотики, я зіштовхнулася там зі своїм... 14-річним братом. У мене був шок! Я запитала його, що він тут робить, а він відповів: «Те саме, що й ти». Ні мама, ні вітчим не здогадувалися, що з нами коїлося. І, голов­не, я нічого не могла сказати Ігорю, — адже робила те саме, що й він».

Мала сімейна орбіта У 19 років Ганна завагітніла, але великого значення цьому факту не надала. По-перше, дві попередні вагітності ще в період тверезого життя закінчилися викиднями, а по-друге, проб­леми зі здоров’ям, які виникли через наркотики, значно зменшували шанси виносити малюка. У цей період у молодої пари почалися проблеми з грішми, і Ганна дуже гнівалася, коли Ростислав сам коловся, а їй, вагітній, нічого не приносив. …Яночка народилася семимісячною. Пологи в Ганни були стрімкими, — маля з’явилося за 20 хвилин. Дів­чинка народилася дуже слабенькою, мала 42 см зросту, 2,5 кілограма ваги. Узявши на руки цю народжену на святого Миколая «ляльку», Аня просто не знала, що тепер із нею робити. Вони довго їздили по лікарнях. Наркозалежній мамі перший місяць лікарі намагалися маленьку навіть на руки не давати. Доки молода жінка і дочка лежали в лікарні, Ростислав коловся рідше, зате став частіше випивати. Після повернення додому її світлі думки про нове життя не збулися. Безгрошів’я, залежність, проблеми з рідними як з одного, так і з другого боку (Ростиславові мама й сестра не визнавали ні його доньки, ні дружини), брехня, взаємні докори та обмани дедалі більше напружували обстановку всередині сім’ї. До того ж з’ясувалося, що маленькою Яною тато майже не цікавиться. Дивно, але Ганнині батьки, в яких жили молоді люди, не знали, що їхні донька та зять наркозалежні. На моє запитання, як їм вдавалося це приховувати, дівчина відповідає, що вони з чоловіком робили все, аби цього не показати. Щоб не було видно проколів на руках, носили одяг із довгими рукавами, щоб «бути в адекваті» — контро­лювали дози, намагалися їх не підвищувати. Оскільки Ростислав почав пити, він уже не міг «нормально» красти. Жили за рахунок ліфтових котушок, які він та його друг виносили з будинків. Цих грошей, окрім ширки, вистачало лише на найдешевше харчування та підгузки для маляти. Друг Рос­тис­лава дедалі тісніше вливався в їхню сім’ю. Згодом він, Ганна, її чоловік і брат уже почали «дружити» разом. Коли ж усіх чоловіків міліція взяла за крадіжки, на рік сів лише Рос­тислав. Ганні саме тоді видали гроші на дитину, й, оскільки викуплений у міліції друг знав, де купити товар, він і став правити наркотичним балом. Навколо Ані сформувалося коло з п’яти чоловіків, із якими вона вночі ходила красти. Яну «на операції» теж брала. Якщо габарити краденого дозволяли, здобич вантажили в дитячий візок і спокійно йшли додому.

”Воно” Друга Ростислава більше вабили психотропні наркотики, тому одного разу, коли Ані було особливо кепсько, він запропонував купити «білий наркотик» — ефедрин. Хоча він коштував дорожче, після уколу Аня зрозуміла, що знайшла своє. У неї не тільки загострилися всі відчуття, а й, що головне, з’явився колосальний приплив сил. «Я вставала о п’ятій ранку, — розповідає Аня, — вилизувала кожен куточок своєї квартири, прала гори пелюшок і нітрохи не втомлювалася. Могла п’ять діб не спати й не їсти. Коли мій організм дуже втомлювався, мене просто «вимикало», — спала безпробудно три доби. Трирічного споживання «білого» достатньо, щоб зруйнувати особистість. Я ж прокололася ним сім років. За один укол ефедрину у головному мозку згорає п’ять мільйонів клітин. Після нього дуже часто божеволіють. Від нього немає фізичної залежності, але психічна залежність дуже сильна. З часом у залежної від ефедрину людини порушуються координація рухів, мовлення. Чуєш, як я говорю? (Ганна протягом усієї нашої розмови говорила неймовірно швидко, інколи ковтала слова. — Авт.) Це наслідки «білого». Поступово мій організм став дедалі більше втомлюватися. Я втратила половину ваги. Час для мене летів дуже швидко: прокидаюся сьогодні і бачу — літо, завтра розплющую очі — а дерева вже голі, тому що зима. Я стала лякатися. За ранком знову йшов ранок, і не було ані дня, ані вечора... Наркотики перетворили мене на «воно». Я кажу не тільки про зовнішність. У мене не стало душі. Мама тепер мені каже: «Полюби себе». Але як я можу це зробити? Я — монстр. Тільки я сама винна в тому, що моя донька зараз не живе зі мною. Жінка приходить у цей світ, щоб бути матір’ю. Коли в неї немає материнського інстинкту — це дуже страшно. Я досі в шоці від того, як Яночка при моєму способі життя вижила».

Смуга перешкод Ми не розповідатимемо про те, як Ганна потрапила у психіатричну лікарню і стала нічним метеликом на Окружній, як брат крав ключі в матері й робив для сестри дублікати ключів (на той час свою непутящу дочку вона вже надійно замикала), як «друзі» лазили до неї на восьмий поверх через сходові вікна, щоб передати наповнений бовтанкою шприц. Ганна пройшла і Крим, і Рим, і мідні труби, і якби не смуга перешкод у виг­ляді хвороб, навряд чи залишилася б живою. Через три роки після того, як дівчина перейшла на ефедрин, у неї відмовили ноги, почався сепсис, виявилися ВІЛ та остеомієліт. Лікарняні палати, гидливо-панічна реакція оточуючих, страшні болі і температура 39 стали для неї нормою життя. Лише завдяки друзям, котрі всіляко їй допомагали, Ганна залишилася живою. Фонд Олени Франчук у 2005 році оплатив дівчині дорогу операцію на крижах, після якої вона неймовірно швидко стала на ноги. Сьогодні в Ганни штучні крижі. Не знаємо, що в той період робили або чого не робили шестеро Ганниних бабусь, але одна з них — Таміла — вирішення ситуації з правнучкою Яною взяла на себе. Спочатку вона стала забирати маленьку з цілодобових ясел на вихідні, а потім і взагалі «виписала» її до себе. Невдовзі Яна вже називала бабусю мамою. Коли в Ганни вия­вили ВІЛ, Таміла Олександрівна тричі ходила робити правнучці відповідні тести, причому щоразу це була нова лікарня. Якось бабуся Таміла приїхала до Ані й сказала, що є можливість відправити Яну на півроку в сім’ю за кордон. Що тільки треба підписати документи про те, що за станом здоров’я вона не може доглядати доньку, зробити опікуном дитини її, бабусю. Дівчина погодилася. З такою самою пропози­цією Таміла Олександрівна приїхала до Яниного батька, якого на той час саме судили за нову крадіжку. Ростислав теж поставив де треба своє «так» (забігаючи наперед, скажемо, що він помер 2009-го, але перед смертю все-таки побачив Яну, яку з Німеччини привезли спеціально). Доки Ганна не повернулася додому на милицях, її мама та всі причетні до бабусиної інт­риги розповідали про причину відсутності Яночки красиві казки. За іронією долі, саме тоді Аня зрозуміла, що страшно сумує за своєю маленькою і дуже хоче бути для неї справжньою мамою. Тому, коли бабуся Таміла сказала, що Яночку вдочерили німці, Ганну як підкосило. З такими зусиллями відвойоване у смерті життя знову втратило сенс.

”Чому в усіх одна мама, а в мене три?” Ще в молодості Греті приснився сон, що в неї буде донька Яна. Тому, побачивши маленьку Яну, вона відразу зрозуміла, що ця дитина — її. Дивно, але і в цієї сім’ї все складалося незвичайно. Замість того, щоб допомогти Яні забути Україну і все, що пов’язувало дівчинку з нею, Грета і Мартін, коли дів­чинці виповнилося шість років, прибули для знайомства з усіма її родичами в Київ. Можливо, спочатку вони й не хо­тіли дівчинці багато говорити, але п’ятирічна Яна, розглядаючи старі фотографії, казала: «Це мама Таміла, а це — мама Аня. Ти, Грета, моя третя мама. Де ж справжня? Чому в усіх одна мама, а в мене три?» 2006 року Яна познайоми­лася з усіма своїми бабусями та прабабусями, дідусями та прадідусями, за винятком Ганниних батьків, а також та­та з мамою. Таміла Олександ­рівна не дозволила. Уперше Ганна побачила свою доньку в 2007 році. Цю зустріч вдалося організувати лише завдяки дуже складній внутрішньосімейній інтризі. «Я не можу тобі пояснити, що зі мною тоді відбувалося, — каже Ганна. — Я боялася своєї реакції. Думала, якщо мене «розімкне» — невідомо що буде. Я дивилася на Яну й не усвідомлювала, що це моя дитина. Переді мною стояла гарненька, дуже схожа на Ростислава дівчинка. До цієї зустрічі я думала, що, може, якось її «відіб’ю», але коли побачила Янині очі... Зрозу­міла: не маю на це права. Я побачила очі щасливої дитини. …Яна стояла й придивлялася до мене, а я боялася заплакати. Не хотіла, щоб вона потім почувалася в чомусь винною. Грета з Мартіном теж дуже боялися цієї зустрічі. Потім ми поговорили через перекладача. Грета сказала: «Ми тобі дуже вдячні. Те, як ти поводилася, показало, що ти по-справжньому любиш Яну. Якби вона захотіла жити з тобою, ми б нічого не змогли зробити». Тільки люблячі люди могли привезти дитину сюди. Мені б хотілося, щоб Грета була моєю мамою. Якби моя мама була так само підготовлена до виховання дітей, багатьох бід, можливо, й не трапилося б». Грета, Мартін і Яна що­року приїжд­жають в Україну. Чому? Подружжя хоче, щоб дівчинка любила Україну і знала її. На моє запитання, як зараз дивиться на неї 11-річна Яна, Ганна, помовчавши, каже, що, швидше за все, як на старшу сестру. Але вона дорослішає. І що вона скаже своїй біологічній мамі через два-три ро­ки — не знає ніхто. Сама Аня сьогодні живе з чоловіком, який сім років тому забрав її з траси, влаштував на роботу і вдихнув у неї нове життя. Їй складно жити у звичайному соціумі. Ли­ше реалізуючись у роботі з наркозалежними та нічними метеликами, ця молода жінка, яка встигла з’їсти у своє­му житті не один пуд солі, почувається потрібною.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також