Марк Оплачко: «VENI, VIDI, SCRIPSI: Де, як і чому працюють українці»

845 0

Ми у соцмережах:

Марк Оплачко: «VENI, VIDI, SCRIPSI: Де, як і чому працюють українці»

«У ньому (репортажі) має відчуватися випита разом горілка, розділена їжа, викурені разом цигарки, проведений разом час», — написав польський репортажист Вітольд Шабловський наприкінці книги, про яку я сьогодні розповідатиму — «VENI, VIDI, SCRIPSI: Де, як і чому працюють українці».

Книга І справді, розгорнувши цю книгу видавництва «Темпора» в книгарні, я і не спам'ятався, як прочитав невеличку оповідь про жінку, яка виїхала у 90-х в Італію на заробітки через хворобу доньки. Ця тема для нашого народу і особисто для мене болюча та не проговорена. Тому я вирішив взяти цю книгу з собою в кількаденну поїздку для того, щоб отримати відповідь на запитання: що з нами не так? Чому ми маємо виїжджати за кордон працювати некваліфікованою робочою силою за копійки замість того, щоб будувати свій добробут тут? Книга складається з художніх репортажів, що були відібрані на конкурсі «VENI, VIDI, SCRIPSI». Його засновники в назві оригінально обіграли всім відомий вислів, змістивши фокус на процес створення творів цього жанру, що перебуває між літературою і журналістикою, — «Прийшов, побачив, написав». Так і сталося: автори змальовували чи то свій досвід заробітчанства або ж розповіді людей, які пережили усе це на власній шкурі. Репортажі дуже різні. У них розповідається і про щасливу сім'ю киян у США, і про робочий наряд в Білорусі, і про моряків у Сінгапурі, і про біди та щастя в Італії… Причини зазвичай однакові: безробіття дев'яностих, невиплата зарплат по півроку, хвороби, які вимагають грошей на їхнє лікування — усе це змушувало їхати за кордон для того, щоб виживати.

Марк Оплачко
Марк Оплачко - літературний агент та засновник громадської організації "Література РВ"
Усі історії в цій книзі зачіпають. Деякі — добротою героїв, інші — щастям, деякі — жахаючи, інші — викликаючи усмішку. Але жодну з них не хочеться прогортати швидше. Наприклад, одна дівчина в дев'яностих виїхала жити у США і там познайомилася з киянином, з яким згодом утворили сім'ю. Вони почувалися там комфортно завдяки хорошій освіті — це допомогло кожному з них знайти добре оплачувану роботу. І вони збиралися переїхати в Південно-Африканську Республіку, адже звідти для дружини надійшла хороша пропозиція роботи й на вищій за наявну посаді… Вони стали щасливими «громадянами світу». Або ж історії про українців в Італії… Деякі з яких змогли відкрити свій невеличкий бізнес, інші залишалися прибиральницями, а ще були й такі, які бомжували, адже не мали грошей на житло… Для таких людей були створені місця, куди приходили, зокрема, й бездомні заробітчани-українці, де італійці їх безкоштовно годували та роздавали одяг. Ця книга не дала мені відповідей на запитання, які я хотів від неї отримати. Чому? Тому що це не було її завданням. У неї вкладено історії з інших реалій, інших досвідів, які привідкрили завісу того, як воно там, за кордоном. Але без жодних глобальних висновків. Завершуючи, хочу сказати таку річ. Кожна людина має право на щастя, і кожен бореться за нього по-своєму. Хтось працюючи в Україні по 12 годин у супермаркеті, хтось прибираючи апартаменти багатіїв в Іспанії, не розуміючи при цьому їхньої мови. Але чому ми не можемо у своїй державі, у своєму «будинку» навести порядок, щоб добре жити «у своїй сторонці»? Поки що це для мене залишається загадкою.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також