Про матюки відомого московського співака на адресу журналістки із Ростова-на-Дону було в останні дні на так званому пострадянському просторі написано і сказано чи не більше, ніж про Бен Ладена, Путіна і Руслану Лижичко разом узятих (у хорошому значенні цього слова). Цікавий в цьому випадку не засіб самореклами, до якого звернувся сумнівних якостей артист.
Про матюки відомого московського співака на адресу журналістки із Ростова-на-Дону було в останні дні на так званому пострадянському просторі написано і сказано чи не більше, ніж про Бен Ладена, Путіна і Руслану Лижичко разом узятих (у хорошому значенні цього слова). Цікавий в цьому випадку не засіб самореклами, до якого звернувся сумнівних якостей артист. Нічого нового він не вигадав: немає сьогодні жодної кінозірки чи зірки естради, яка б колись когось не послала подалі в розрахунку, що про це напишуть в пресі й розкажуть по телебаченню. Чого не зробиш, аби публіка тебе не забувала! Інтерес викликає інше. Маю на увазі вибірковість дії названого способу. Кожен з вас, напевно, знає не один десяток людей, для яких публічно послати слабшого за них здоров’ям співрозмовника у напрямку статевих органів — звичайна практика. Ось тільки не стають вони від цього ні багатими, ні знаменитими. Відеозапис їхніх матюків не передають по супутникових телеканалах і не качають через Інтернет. Зависають ті матюки в повітрі, осідаючи на совісті того, хто послав, і свідомості того, хто пішов. І нікому більше це не треба. Де ж та межа, за якою кожен твій вибрик працює на імідж, на популярність, на славу, на гроші? Ким треба бути, щоб матюкаючись — не соромитись, а навпаки — хизуватися? Оскільки нецензурний мат є чи не єдиним ексклюзивним винаходом наших північно-східних сусідів, відповідь слід шукати у мешканців території, що на захід від Монголії. Відповідь така: публічний мат, розтиражований в пресі чи на телебаченні, працює позитивно лише на рейтинг діячів трохи вищого за середній рівня, виводячи їх на межу між блазнем і диктатором. Бо тільки представникам цих двох професій можна безкарно говорити все, що заманеться. Тільки диктатори говорять це для певної аудиторії, а блазні — для всіх. Кожен блазень в душі мріє стати диктатором. Найближче до мети просунувся свого часу відомий у Росії син юриста, який з допомогою добірного мату долав політичні перешкоди, намагаючись сподобатись виборцям і стати президентом. Ледь не став, до речі. Його наслідувачі з’являються періодично всюди, де розуміють всю глибину російського матюка. Серед них письменники, спортсмени, артисти. Є навіть ансамбль, який співає тільки матом. Політиків великого масштабу поки що немає. Не тому, що засіб не діє, а тому, що політик у Росії тепер лише один. У нас же досі вказана золота жила популярності залишається неосвоєною. Запущені було в народ записи матюків глави держави не стали «хітом» і забулися дуже швидко. Бо не для того говорилися, щоб популярним стати, а так, для зв’язки слів і між своїми. Коли ж дочекаємось ми і чи дочекаємось взагалі вітчизняної знаменитості, яка прокладатиме шлях до успіху з допомогою триповерхової лексики працівника фізичної праці? Не з’являються вони, точніше, не матюкаються. Не те щоб не матюкаються, а не роблять цього публічно. Стримує їх щось. Можливо, наш національний вроджений сором? Ну це навряд. Чинники ту інші. Можливо бояться? Он брати Клички, кажуть, поставили того вертлявого естрадного матюкальника на місце. Ніби так і сказали йому в Америці під час якоїсь урочистості: циц! І сміливий посилач журналісток у напрямку їхніх же геніталій одразу ж публічно замовк. А може, і це — теж легенда задля популярності. Вона, тобто популярність, нікому не завадить.
