Солдат Максим Кліменко загинув у бою з російськими окупантами 28 лютого поблизу села Червонопопівка на Луганщині. Ворог забрав життя Максима у день народження дружини Анни. Сьогодні, 13 березня, йому виповнилося б 35. Прощання із Героєм відбудеться завтра, 14 березня, о 10:00 на майдані Незалежності у Рівному. Поховають його на кладовищі “Нове”.
Завтра Рівне вшанує Героя Максима Кліменка, для якого наше місто стало другим домом, бо ж рідний захопили рашисти...
Максим Кліменко народився у Маріуполі, здобув освіту підручного сталевара, працював на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Максим походить з патріотичної родини, сам надзвичайно любив свою країну — Україну.
- Він був справжнім патріотом України, вся сім’я така. Вишиванка, українська мова — для них це були вагомі речі у фактично російськомовному Маріуполі. Він був готовий відстоювати свою землю, що врешті і зробив. А поки іще було мирно, проводив лагідну українізацію — збираємось разом кіно подивитися, а Максим так спокійно: “Давай дивитися, тільки з українським перекладом, - пригадує моменти з мирного життя дружина Героя Анна.
Війна застала родину раптово, як і велику частину українських сімей. Проте у сім’ї до останнього сподівалися, що це не триватиме довго.
- Вірили, що все буде, як у 2014, що не триватиме довго. У мене день народження 28 лютого, то я від початку рахувала дні — мовляв, от-от і все закінчиться, і будемо святкувати в мирі. Але на початку березня прийшли російські війська. Ми жили на краю Маріуполя. Саме туди в першу чергу зайшли росіяни. Зникло світло, вода, зв’язок. Ми не знали де наші рідні, чи живі вони... Так минув майже місяць. Постійно думали про те як виїхати. Єдиним джерелом інформації було радіо в машині — ми заводили її, вмикали радіо і ледь не щодня чули, що росіяни обстріляли колону з мирними людьми... Було страшно, адже з нами діти — наш з Максимом син, якому зараз 3 з половиною роки, наші близькі теж з дитиною... А наприкінці березня прийшов колега Макса, сказав, що вони будуть намагатися виїхати і ми вирішили їхати з ними, - продовжує Анна.
Цей шлях із рідного міста на територію, де не чути пострілів, був надзвичайно довгим. Колони автівок постійно затримували на блокпостах російській військові.
- Останній російський блокпост спеціально тримав людей, вишикувалась колона автівок на 400 напевне, ми думали, що отам в полі і доведеться ночувати. Аж пустили — під’їжджаємо до наступного блок-поста і я бачу нашивки української армії — такою щасливою, як тоді я давно себе не почувала, - розповідає дружина Героя. - А потім син так щиро здивовано і радісно вигукнув: “Мама, дивися ліхтар світить!” Для нього це було справжнє диво після нашого життя, коли не працювало нічого...
А далі був шлях у більш-менш тихе життя через Запоріжжя, Євецько-Миколаївка, Умань. Рівне для зупинки й подальшого життя обрала саме Анна. Місто спокійне, людей не так багато, як у Львові чи Києві, життя доступне... Так і оселилися.
- Максим відразу пішов ставати на облік у військкомат. Йому сказали: йди, живи, працюй, а коли знадобишся, ми тебе покличемо. Він влаштувався на роботу ливарником. А в листопаді його мобілізували. Так, йому було страшно, він не хотів воювати, але прийняв виклик з честю, не сховався, пішов служити і захищати свою землю. Він навіть казав: “Ну хоч кількох з собою заберу, - пригадує дружина.
Веселий, надзвичайно товариський Максим легко знаходив спільну мову з усіма, ніколи не відмовляв друзям у допомозі. А свою сім’ю любив найбільше: залюбки залишався з маленьким сином, грав із ним, допомагав дружині. Вони разом будували свою сім’ю...
.
- Він був просто надзвичайним. Максим точно не заслуговував смерті — такі люди повинні жити, - каже Анна.
