Не вперше виступає в сесійній залі депутат Рівненської міської ради, головний архітектор міста Дмитро Котляров, який зараз служить у ЗСУ. Здебільшого зараз говорить не про архітектуру — а про війну. Чергова його півгодинна промова за трибуною — про те, що служити у війську або допомагати захисникам доведеться кожному. А задля перемоги людям доведеться звикати до жорстких обмежень навіть у побуті — без різноманіття продуктів і нової техніки.
Дмитро Котляров розповів про випадок, коли потрібно було облаштувати позицію на Запорізькому напрямку, викопавши окопи, але оскільки відповідної техніки не було — звернулись до місцевих жителів:
— Ми, військові, скидаємося грішми, наймаємо цивільних, і вони нам копають позицію. У них є чим копати, є чим привезти трактор і розвантажити це все. Уявіть, як у нас «горить» всередині, коли треба заплатити цивільному, щоб він поїхав. А він — «з вас отак і отак», по годинах порахував... У бригадах немає техніки теж, і вони копають вручну. Тому що це — для виживання. А цивільні укомплектовані, й не діди 50+ за трактором сидять, там все добре…
Я їхав через всю країну, проїжджав через Київ. Там, на об’їзній, є автомобільний салон, де стоять білосніжні нові пікапи-«ельки». Таке враження, що це ангели з неба спустилися… Чому в країні, де в кожному обласному центрі є автомобільні затори, стоїть питання забезпечення автотранспортом Збройних сил? Ви думаєте, що військові цього не бачать? Тепер, замість того щоб везти такі необхідні дрони, волонтери місяцями збирають кошти на автомобілі, але це старі авто (бо у волонтерів немає купи грошей), якими можна й не довезти пораненого побратима, який просто стече кров’ю...
Виходить, що ми, як суспільство, узяли найбільш незахищені верстви населення: старших людей, слабких, тих, хто не може себе захистити. Видали їм те, що нам самим не треба, посадили на харчі й відправили перемагати — в екзистенційній війні з ворогом, з яким ми воюємо 300 років. Чи адекватна це позиція? Ні. Той, хто втратив відчуття реальності, приречений на поразку. Ми це вже не раз проходили… І тепер всі разом з вами, з новими телефонами, автомобілями, квартирами та дачами, ідемо до катастрофи. Кацапи всіх знищать, вони в цьому спеціалісти, вони своїх нищать.
Звертаюся зараз не до влади, не до депутатського корпусу, а до суспільства. Зараз у тренді складати плани, я накидав свій: перше, треба визнати, що те, що відбувається, є абсурдом, треба перестати брехати собі й всім навколо. Друге, зрозумійте, що мобілізація — це не лише про армію, це про вас всіх. Ви і є той ресурс мобілізації у всіх його проявах. Будьте готові підтримати мобілізацію усім, що у вас є. Прийміть думку, що це майно уже не ваше... Мобілізація — це не тільки про людей, це про ресурси. Будьте готові до тотальних обмежень всього, це просто питання часу...
А головне — перестаньте чекати на перемогу, ми її просто не достойні. А раз недостойні, значить, її не буде… Перемога настане тільки тоді, коли купівля телефонів та іншої побутової техніки буде заборонена. А вся валюта буде відправлятися на закупівлю майна і обладнання для виробництва дронів та інших боєприпасів. Купівля нових автомобілів буде заборонена, а всі авто підуть на забезпечення армії, тоді проблема мобільності зникне.
Вся необхідна техніка для фортифікацій та логістики буде із запасом у 30% у Збройних силах і на 100% укомплектована екіпажами. А все необхідне додаткове обладнання та виробництво різних видів забезпечення буде вилучатися у відповідні підрозділи та комплектуватися спеціалістами з економіки негайно, за першою потребою.
Всі, хто може виробляти хоч щось, будуть виробляти товари військового призначення, 75% економіки буде працювати на ЗСУ та інші Сили оборони, а не в рітейлі.
Всі люди, які не можуть «служити», будуть задіяні на будівництві фортифікаційних споруд або іншому виробництві примусово — або з мінімальною платою, або без такої.
Всі найкращі та найрозумніші будуть в Силах оборони боронити країну, бо армія — це не для лузерів, а честь і священний обов’язок кожного… Перебування в армії повинно перетворитися з покарання на честь. Всі перестануть чекати на перемогу, а будуть щоденно брати участь у довгій нескінченній боротьбі, що буде тривати десятиліття. Від вчителя в школі, що готує майбутніх воїнів, яким зараз 10–12 років, до пенсіонера, що живе без пенсії, бо всі гроші пішли на дрони, а живе він на продовольчі картки.
От коли ми всі, суспільство, подивимося в дзеркало і побачимо там готових приймати оці всі рішення, тоді ми з вами, як американці у Другій світовій війні, будемо достойні перемоги. Або хоча б не програти. Інакше нас всіх чекає сумний кінець.
Олена РАКС.
