Один з найактивніших депутатів парламенту Михайло Поживанов разом з іншими «нашоукраїнцями» і «бютівцями» за власним бажанням стає безробітним. Верховна Рада п’ятого скликання, на його думку, більше не легітимна. І хоча без роботи такі політики ніколи не залишаються, Поживанов знайшов час відповісти на незручні запитання нашої газети. Відповісти відверто, незважаючи на авторитети і без політичної агітації.
— Михайле Олександровичу, у вас немає відчуття, що виборці втомилися стежити за всіма поворотами боротьби між керівниками країни? Як ви самі оцінюєте останні події у Верховній Раді? — Згоден, ситуація переростає у фарс. Але, на жаль, дуже сильна прихильність окремих політиків до свого статусу і крісла, що відкриває доступ до розподілу бюджетних коштів і гарантує комфортне існування у владі. Вони ніяк не можуть попрощатися з своїми кабінетами, хоча одночасно вже готуються до наступних виборів. На мій погляд, те, що ми спостерігаємо останнім часом у парламенті, — це спроба Олександра Мороза разом з депутатами-соціалістами, комуністами і окремими представниками Партії регіонів організувати свою передвиборчу агітацію за рахунок платників податків. Тобто використовувати парламентські засоби масової інформації для пропаганди власних ідей, а оплачувати це з державного бюджету як «висвітлення роботи Верховної Ради». — Чимало людей описують нинішню ситуацію в країні як хаос, початок якому покладено в 2004 році… — Тільки не кажіть, що у 2003 році Україна була демократичною правовою державою, де панував порядок і добробут. Нинішня політична ситуація — це логічне продовження тих проблем, які супроводжували Україну впродовж всього періоду незалежності. Ці проблеми нікуди не зникли, вони просто проявилися. Коли при владі перебував Леонід Кучма, була встановлена жорстка диктатура, при якій звичайна людина не могла відстояти свої права в суді. Для суддів існувало «телефонне право» і рішення виносилися на користь тих, хто був сильніший. При Вікторі Ющенку судова система перестала отримувати чіткі вказівки. Проте суди не стали від цього чеснішими. Наступила ера так званого «комерційного плюралізму» — хто більше заплатить, той і виграв. Ось вам не здається дивним, що суддя Конституційного Суду за останніх кілька років обзаводиться трьома десятками дорогих квартир у столиці? І чи не пов’язано це з тими справами, по яких суддя є доповідачем і в яких фігурують великі промислові структури? І ви дійсно думаєте, що проблема прозорості судової системи з’явилася тільки в 2004 році? Та криза у владі, яку ми зараз спостерігаємо, — це давні хвороби нашої держави, що виразно проявилися: корупція, непідконтрольна суспільству влада, правовий нігілізм. — Тобто ви не бачите нічого катастрофічного в тому, що останні два роки країну лихоманить? — Сам факт позачергових виборів до парламенту або зміна уряду — це досить звичайне явище в багатьох демократичних країнах. В Італії, наприклад, після війни уряд через вибори мінявся 65 разів. У нас змінювався набагато рідше. І який результат? Італійська економіка дасть фору українській. Це українці їздять до Італії на заробітки, а не навпаки. Нас хочуть переконати, що краще погана, але стабільність. Але в українських реаліях за закликами до збереження стабільності часто ховається бажання законсервувати існуючі проблеми і зберегти унікальні можливості для самозбагачення вузької групи людей. Ми живемо бідно і не по справедливості. Що ж тоді, давайте зробимо наш низький рівень життя стабільним? Зробимо беззаконня непорушним? — Але в умовах постійних перевиборів складно проводити реформи. — Якщо складно, то не треба братися керувати. Подивіться, наш останній уряд працює в найкомфортніших умовах за все існування незалежної України. Жоден прем’єр-міністр не мав такої свободи від зобов’язань перед Президентом, такої підтримки в парламенті, таких широких можливостей призначати міністрами тих, кого хочеш. Єдине, що погіршує йому настрій, — це критика в засобах масової інформації. І який же результат такої комфортної роботи останнього уряду? Підвищення пенсій на 20 гривень, а цін на комунальні послуги — в рази? — Але ж уряд перекладає відповідальність за підвищення квартплати на місцеві органи влади. — Якби в країні одна-дві міськради підвищили тарифи, я б повірив, що це їхня ініціатива. Але якщо всі без винятку органи місцевої влади одномоментно підняли комунальні тарифи у 2-5 раза, то це вже не їхнє рішення — це виконання команди зверху. — Але ж тарифи підвищилися ще і тому, що подорожчав газ? Це ж «помаранчеві» зруйнували договірну систему з Росією, хіба не так? Що ж тепер Тимошенко критикує ці ціни? — Нові договори з Росією були поміщені вже після відставки Тимошенко, і вона з самого початку піддала їх різкій критиці. Ми постійно підкреслювали, що газ, який йде на забезпечення комунальної сфери і бюджетних організацій, повинен бути газом українського видобутку. Тобто його ціна дуже низька. За всіма розрахунками — це не більше 60-70 доларів за тисячу кубометрів. При такій ціні підвищення комунальних тарифів не має жодних підстав. Проте зараз газ українського видобутку швидко переорієнтовували на експорт до Європи по 250 доларів, а в комунальну сферу подають газ туркменського походження, який на україно-російському кордоні коштує 130 доларів, а до споживача доходить ще дорожчим. Це означає, що всі ми платимо потрійну ціну за квартиру, а хтось кладе собі в кишеню надприбутки від експорту українського газу. Чому уряд не займається цим питанням? Я вже не кажу про інші проблеми — з урожаєм, за який ніхто не бореться, з подорожчанням бензину. Коли при Юлії Тимошенко бензин подорожчав на 20 копійок, то говорили — «бензинова криза»! Зараз бензин подорожчав на 60 копійок, а ніхто навіть не помічає цього. — Ваш прогноз: що буде після парламентських виборів? Чи зміниться уряд? Чи заспокоїться політичний Олімп? — Подивимося, як проголосують люди. На мій погляд, в Україні відбувається гостра боротьба між старою, віджилою своє системою і новим світоглядом. Демократичні сили отримують серйозний шанс довести, що вони зробили уроки зі своїх помилок. Дуже швидко вони заспокоїлися після перемоги в 2004 році. Насправді перемога була неостаточною. У нашої країни зараз два шляхи: привести до влади деспотичне керівництво, яке спирається на покірне суспільство, або ж стати на шлях європейського розвитку. Ми втрачаємо час. Ми могли б стати набагато ближче до Європи, ніж ми є зараз, якби не витрачали так багато сил на боротьбу з політиками минулого. Саме тому для нас такі важливі майбутні вибори. Це не просто чергове голосування на дільницях. Це вибір нашого майбутнього.
