Вчора національна команда України вперше за всю свою історію не програла Італії! І заслуга в цьому, безумовно, належить нашому тренеру Сергію Реброву. Він добре розумів співвідношення сил і не мав жодних ілюзій щодо потенціалу як своєї команди, так і команди суперника. А співвідношення це було таким, що найкращі українські футболісти мали грати з далеко не найсильнішим складом італійців виключно від оборони. І коли у нас в запасі не було гравців, здатних підсилити гру, то Італія цілком могла би виставити ще дві або навіть три команди, які би так само мали перед нашими беззаперечну перевагу.
Сергій Ребров виявився реалістом і тому побудував гру команди в захисті так, щоб не залишити італійцям жодної шпарини для вирішального удару. Тож перевага Італії за всіма без виключення показниками не принесла жодного результату. Бо цей результат міг би дати нападник рівня Кейна, Голанда чи Лукаку, здатний гарантовано чи майже гарантовано перетворити перевагу команди у забитий м’яч. На наше щастя такого форварда у Італії нині немає. Тож залишалося лише не “привезти” гол самим собі. Наші хлопці з цим завданням впорались, хоча поодинокі спроби “привозу” таки мали місце. Але суперник ними не скористався із причини, згаданої вище.
Але ж нам потрібна була не нічия, а перемога! Треба було забивати! На жаль, потенціалу Довбика, Циганкова, Мудрика, Судакова, Зінченка та інших наших гравців, за всієї нашої до них симпатії, для цього було очевидно недостатньо. І це теж розумів Ребров. Тому наші контратаки були не стільки спробами забити, скільки нагодою трохи перепочити від тотальної італійської навали.
Варіант був лише один – не пропустити у перші вісімдесят хвилин гри аби потім суперник почав хвилюватися за результат – одна помилка могла вирішити все! А коли боїшся помилитися помилки точно будуть. Треба було лише дотягнути до цих останніх хвилин! Так воно і сталося – італійці заметушилися і почали помилятися. На жаль, наші лідери на той час вже втомились, а ті, що вийшли замість них, лише додали метушні. Останнім шансом для нас було “заробити” одинадцятиметровий на останніх хвилинах! Але як ти його “заробиш” коли арбітр з перших хвилин дав зрозуміти, що не буде реагувати на спроби “намалювати” порушення з боку обох суперників. Він за всю гру не дав жодній із команд шансу хоча би раз пробити штрафний по центру воріт. І хоча гра завдяки цьому часом нагадувала не футбол, а вільну бортьбу, особливо під час подач на наші ворота, арбітр до кінця витримав свою лінію. Тож спроба Мудрика переконливо впасти біля чужих воріт на останніх хвилинах була залишена без уваги. Це вам не чемпіонат України, де арбітри регулярно шукають нагоду дати на останніх хвилинах пенальті на користь потрібної команди! Бо ж Леверкузен – це не Житомир!
Чи стане епізод з падаючим Мудриком основою для чергової легенди про підступного арбітра, який позбавив нас перемоги? Це залежатиме від того, як наші зіграють у березні в додаткових матчах за право потрапити на Євро-2024. Упевнений, що коли ми всі до того березня доживемо, наша збірна на чолі з Ребровим здобуде потрібний результат. І тоді ми забудемо епізод з падінням Мудрика як поганий і не смішний анекдот.
Залишилось небагато – дожити до того березня!
P.S.
Доведеться уточнити, що результати "дружніх матчів" я ніколи не враховую. Порівнювати їх з іграми офіційних турнірів щонайменше некоректно. Тому дві нічиї з Італією у контрольних, показових чи ще як їх назвати поєдинках до уваги не беру і вам всім раджу це зробити.
