Сирена повітряної тривоги, що звучить чомусь одинадцять разів, вже не викликає тої панічної реакції, що була у березні. Всі розуміють, що шансів на падіння запущеної руснею ракети саме на те місце, де знаходишся ти, дорівнюють вірогідності виграти у лотерею мільйон.
Тому під звуки сирени люди продовжують займатися своїми справами, а діти не припиняють своїх забав, сприймаючи сирену як щось звичне, щось таке, що було завжди.
Мене ж у ці хвилини охоплюють інші думки. Так, особисто я ніби у безпеці. Але ж ця ворожа ракета таки летить на нашу землю і коли її не зіб’ють, а збивають наші, на жаль, далеко не все, ця ракета може забрати життя людей. Таких самих, як я, які нічого поганого тим ворогам не зробили. Коли після сирени минає певний час я не можу не думати про те, що зараз десь сталася трагедія – хтось загинув, хтось отримав поранення, хтось залишився без житла…
Це все і мій біль, це наш спільний біль! Як донести це до тих американців, які все думають чи дати нам ще зброї? Вмикати цю сирену у Вашингтоні? Щоб почули? А ми всі чуємо чужу біду, не звертаючи увагу на повітряну тривогу? Отож!
