Довелося піти на обман. Я дав свою картку однокласнику Віті, який замість мене успішно пройшов медкомісію у диспансері – фотографій на тих картках не було. За півроку я знову повторив цей фокус, ще за півроку – знову. Аж настав час поїздки на перші в моєму житті футбольні змагання. Перед ними ми всією командою у присутності тренера мали пройти ту саму комісію у тому самому диспансері. Тут вже було не відкрутитися! Я вирішив, що на цьому моя футбольна кар’єра завершиться – мене точно не допустять до змагань через ваду серця. Але сталося інакше – лікарі сказали що я повністю здоровий. Радість від цього повідомлення трохи затьмарило те, що на змагання мене таки не взяли – були хлопці, які грали краще за мене!
Минуло кілька років і перед закінченням школи я вирішив подати документи до авіаційного училища – хотів стати льотчиком! Перед цим я мав пройти медкомісію у міському військкоматі, що розміщувався тоді на Литовській, там де тепер художня школа. У диспансері кожен другий лікар знайшов у мене хворобу, яка не дозволяла мені бути льотчиком. За відданими мені документами я виглядав майже інвалідом. Це не дуже приємно у сімнадцять років але була одна втіха – до війська не візьмуть! Упевнений в цьому я за кілька місяців прийшов з призовною повісткою до тої самої медичної комісії військкомату, яка визнала мене не гідним у льотчики. І о диво! Усі без винятку лікарі (ті ж самі, що і навесні) у тих самих кабінетах визнали мене абсолютно здоровим і «годним к страєвой службє»!
З тих часів минуло понад півстоліття, а я і досі не вірю жодним медкомісіям. І вам не раджу!
