Є у футболі речі абсолютно незбагненні. Такі, що не піддаються жодному поясненню. Тому що пояснення насправді ґрунтується на чомусь дивовижному, у що непросто повірити. Розпочну з історії. 2 вересня 1936 року на київський стадіон «Динамо», який нині носить ім'я Валерія Лобановського, прийшло 45 тисяч глядачів – удвічі більше, ніж офіційно вміщали тодішні трибуни. Народ прийшов подивитися гру «Динамо» проти збірної Туреччини. Насправді збірна Туреччини ніяк не могла тоді грати у Києві. Радянський Союз, до якого тоді входила Україна, не був у той час членом Міжнародної футбольної федерації (ФІФА), тому жодна команда не мала права грати з «совєтами» під страхом неминучої дискваліфікації. У Києві ж грала «збірна народних домів Туреччини» - неофіційна команда, яка невідомо кого представляла і невідомо хто за неї грав.
Хай там як, але «Динамо» тоді виграло з рахунком 9:1! Отоді і сталося оце містичне диво, у результаті якого наші команди завжди перемагали турецькі. Точніше, майже завжди.
Досить згадати історію матчів київського «Динамо» з турецькими командами у єврокубках. Починаючи з 1974 року, коли кияни подолали турецький «Бурсаспор» у Кубку Кубків, динамівці завжди перемагали турецькі команди за підсумками двох матчів. За ці майже півстоліття стався лише один виняток із цього правила – наприкінці 2002-го «Динамо» поступилося турецькому «Бешикташу» у Кубку УЄФА. Але тут вступила в дію інша містика – тоді «Бешикташ» тренував… Мірча Луческу.
Тому я був упевнений у тому, що і цього разу «Динамо» пройде «Фенербахче» попри усі прогнози «знавців», які передрікали киянам поразку вже у першій грі. Звісно, що писати про згадану вище незбагненну містику я тоді не став, щоб не наврочити. Просто зазначив тиждень тому, що для виграшу у Стамбулі динамівцям знадобиться окрім всього іншого ще трохи удачі. І ця удача таки прийшла,підтвердивши традицію вигравати у турків, закладену київським «Динамо» майже дев’яносто років тому.
Головне для гостей було не пропустити на перших хвилинах. Якби так сталося, то відігратися було би практично неможливо. Але гравці «Фенербахче» тричі не забили зі стовідсоткових позицій і після цього втратили упевненість. Пресингувати киян так, як вони робили це у перші двадцять хвилин, господарі поля не могли фізично. Цей пресинг відгукнувся їм у додатковий час, коли команда зі Стамбула ледве повзала по полю, мріючи дотягнути до післяматчевих одинадцятиметрових.
В жодному разі не збираюсь піддавати сумніву вірність вибраної Мірчею Луческу тактики на гру, так само не буду критикувати динамівців за численні помилки. Тому що я бачив інше – на відміну від поєдинків минулої осені, коли очі динамівців у матчах Ліги чемпіонів аж занадто швидко згасали, цього разу наші хлопці були впевнені у собі. Чому? Тому що ми туркам у футбол не програємо! Як би їхні команди не називалися і хто би за них не грав.
Саме тому перше ж потрапляння динамівців у рамку воріт «Фенербахче», яке сталося аж у четвертому таймі двоматчевого поєдинку, завершилося зовсім не обов’язковим голом, саме тому Караваєв, який влучає у ворота по великих святах, завдав у вирішальний момент невідпорного удару зльоту! Це сталося не лише тому, що команда плідно готувалася і виконувала настанови тренера. Головне – динамівці вірили у те, що можуть перемогти! Так само як перемагали турецькі команд попередня покоління команди! І ще одне, Цього разу футбол змусив забути про війну не на дві години, як тиждень тому у Лодзі, а майже на три завдяки додатковому часу. І за це нашій команді теж велика подяка!
Микола НЕСЕНЮК.
