Книжки на ідіш розгорталися в інший бік і читалися не зліва направо, а навпаки. Лише тоді я дізнався, що моя улюблена вчителька – єврейка. Причому єврейка справжня, яка не забула рідну мову, хоча з нами спілкувалась російською.
Про що ми лише не говорили! Але були слова, які я запам’ятав на все життя. Вчителька зізналася, що не може чути німецьку мову, хоча німецька дуже схожа на її рідний ідіш. Це було не дивно – навряд чи був тоді хоч один єврей, який пережив другу світову війну і не зненавидів би назавжди усе німецьке. Бо німці знищували євреїв лише за те, що вони були євреями.
Тож коли після другої світової війни євреї заснували свою державу Ізраїль, мовою цієї держави став не ідіш, який був для них рідним, а іврит – стародавня і вже майже мертва на той час мова, яку вони відродили і яка тепер є мовою усього Ізраїлю.
Офіційно в Ізраїлі називають іншу причину вибору івриту замість ідішу. Але я завдяки своїй вчительці знаю правду – євреям, що втекли до Палестини від знищення німцями, було некомфортно говорити мовою, схожою на мову їхніх убивць. Саме тому ними був обраний іврит.
Ви, напевно, вже здогадалися, чому я згадав про це саме тепер. Згадав тому, що мені тепер боляче чути російську мову – мову тих, хто прийшов на нашу землю, аби вбивати українців за те, що вони українці.
Ми не євреї – у нас немає мертвої мови наших біблійних пращурів.
Зате ми маємо нашу рідну мову – найкращу у світі! Яка вже ніколи не буде схожа на російську.
Бо російська мова – про вбивство!
Микола НЕСЕНЮК.
