Повідомлення про підписання Україною та Великою Британією «угоди про співробітництво» терміном на сто років, яке помпезно вмістили українські ЗМІ, нагадала мені тисячолітню байку про Ходжу Насреддіна, який пообіцяв падишаху навчити віслюка читати за двадцять років. В разі невиконання завдання Ходжу Насреддіна мали стратити. Але він не переймався – за двадцять років хтось один із нас точно помре, а потім нехай розбираються хто краще читав!
З часу виникнення цієї байки минуло чимало століть. Прогрес людства в охороні здоров’я суттєво збільшив тривалість життя людей та віслюків. Настільки, що двадцять років вже не є критичним терміном для життя тих та інших. Інша справа – сто років, за які серед живих вже не буде нікого із нас, у тому числі українського президента та британського прем’єра. Особливо цікаво з Британією – нинішній керівник уряду Його Величності вже третій від 2022 року прем’єр-міністр, який приїжджає до Києва і зустрічається з Володимиром Зеленським. Видається що споглядання руїн у центрі столиці, спілкування з постраждалими та покладання квітів до загиблих, які супроводжувалися залпами зеніток та черг із кулеметів, що намагалися збити черговий дрон над його головою, настільки вразили шановного британця, що він готовий був підписати що завгодно із будь-якою датою аби швидше поїхати.
З одного боку «столітня угода» це смішно. Але як сміятися коли нам вже тепер треба набагато більше зброї, набагато більше військового захисту від «західних партнерів», які ще 2022-го могли швидко зупинити агресора і завдати йому поразки. Замість того ми бачимо візити їхніх політиків, які ні до чого особливо не зобов’язують і нічого нам не гарантують. Навіть на найближчі місяці. А тут – «сторічна угода». Ходжа Насреддін, напевно, позаздрив би фантазії нинішніх політиків. Вони можуть і не на сто років підписати, а на двісті, триста чи п’ятсот. Але це вже буде питання до психіатрів.
