Над цим питанням вже другий рік думають розумні люди, висуваючи різні гіпотези. Не думають про це лише ті, хто знає правду, але її вони нам ніколи не скажуть. Тому доводиться думати самому. Тепер, коли від 24 лютого 2022 року минуло майже півтора року, можна згадати те, що було, і зробити висновки. Отож на момент ворожого вторгнення вранці 24 лютого, очевидно, існувала певна згода головних світових гравців щодо того, що мало статися. Те, що точно знаючи про неминучість нападу, наші «західні партнери» не стали на наш захист, може означати лише одне – вони погодились на те, щоб Україна остаточно стала підконтрольною територією.
24 лютого 2022 року був четвер перед початком останнього зимового вікенду. Увесь західний істеблішмент, так само як і більшість громадян Західної Європи та США, готувалися відбути на відпочинок, аби повернутися до роботи у понеділок 28 лютого. Зранку вони прочитали би в новинах або побачили по телевізору новину про те, що московські війська увійшли до Києва, поставивши замість керівництва держави, яке було люб’язно вивезене «західними партнерами» у безпечне місце, Віктора Януковича. Який би того понеділка займався тим, що розставляв на керівні посади численних колаборантів, які спокійно чекали приходу російських військ, аби зайняти вже розподілені посади в уряді та місцевих адміністраціях. Імена цих колаборантів всі добре знають.
Звісно, наші “партнери” не визнали би владу, поставлену окупантами, заявляючи, що Зеленський – законний президент. Насправді ж це ні на що би не вплинуло. Вони окупацію Криму десятий рік “не визнають”. Ну і що з того?
Але сталося не так – президент Зеленський порушив згадані домовленості і не залишив Київ на запрошення «західних партнерів». За що отримав всесвітню популярність – фото Зеленського у камуфляжі було того тижня на обкладинках усіх світових ЗМІ. Що було далі - всім добре відомо. Невідома лише причина, з якої Зеленський не залишив Київ у перші дні ворожої навали.
Можете зауважити, що тут нема про що думати - героїчний Зеленський вирішив залишитись з народом, очоливши спротив агресору! Це ж усі знають! Тоді чому усі «ждуни», які чекали у столиці на окупантів, не у тюрмі, а на волі? Чому збереглася практично без змін владна вертикаль, зведена Андрієм Єрмаком, а той факт, що серед ставлеників «Слуги народу» на окупованих ворогом територіях виявилось найбільше зрадників, нікого якось не зацікавив? Так само як і те, що зрадником виявився заступник керівника СБУ, а сам голова СБУ Іван Баканов за певний час безслідно зник і ніхто його досі не запитав, як це сталося?
Не буду множити запитання, аби не забирати хліб у професійних «порохоботів», які щодня нагадують нам про всі «проколи» чинної влади, якщо не сказати більше. Повернемось до того, з чого почали – до несподіваного для всіх без винятку героїзму Володимира Зеленського. Ось моя версія – нехай вона лежить поруч із сотнями інших, аби бути підтвердженою чи спростованою років так за дев’яносто.
Отож, на мою особисту думку, героїзм Зеленського був обумовлений лише одним – страхом втратити владу, яка була тріумфально здобута 2019-го, після чого рейтинг президента та його партії невпинно йшов донизу без жодних перспектив на відновлення. Все сталося у перший день вторгнення, коли стало зрозуміло, що взяти Київ без бою окупантам не вдасться. Що Київ не впаде, а значить, не впаде і Україна, нехай і втративши частину території. І що станеться це не за командою президента, а з волі народу та збройних сил. Якби у цей момент Зеленського не було у Києві, нічого страшного би не трапилось – спротив ворогу очолили б інші люди, яких згодом світ би визнав законною владою. Владою, яка б швидко очистила територію від зрадників та колаборантів, назавжди викинувши на смітник політичний проєкт «Слуга народу» на чолі з Зеленським.
Не знаю, чи сам Зеленський це зрозумів, чи йому підказали, але страх втратити владу виявився сильнішим за страх перед ворогом. І цей страх нікуди не подівся – малозрозумілі дії влади, яка чи не щодня нападає на місцевих керівників, які не із «слуг», це наочно підтверджує. Назад дороги немає – збіг інтересів «слуг» та їхніх «попутників», які прагнуть зберегти владу, і мільйонів українців, які прагнуть зберегти Україну, стало історичним фактом. Таким самим, як і героїзм Зеленського. Хоч в лапках, хоч без них – це вже неважливо!
