24 лютого 2022 року був четвер перед початком останнього зимового вікенду. Увесь західний істеблішмент, так само як і більшість громадян Західної Європи та США, готувалися відбути на відпочинок, аби повернутися до роботи у понеділок 28 лютого. Зранку вони прочитали би в новинах або побачили по телевізору новину про те, що московські війська увійшли до Києва, поставивши замість керівництва держави, яке було люб’язно вивезене «західними партнерами» у безпечне місце, Віктора Януковича. Який би того понеділка займався тим, що розставляв на керівні посади численних колаборантів, які спокійно чекали приходу російських військ, аби зайняти вже розподілені посади в уряді та місцевих адміністраціях. Імена цих колаборантів всі добре знають.
Звісно, наші “партнери” не визнали би владу, поставлену окупантами, заявляючи, що Зеленський – законний президент. Насправді ж це ні на що би не вплинуло. Вони окупацію Криму десятий рік “не визнають”. Ну і що з того?
Але сталося не так – президент Зеленський порушив згадані домовленості і не залишив Київ на запрошення «західних партнерів». За що отримав всесвітню популярність – фото Зеленського у камуфляжі було того тижня на обкладинках усіх світових ЗМІ. Що було далі – всім добре відомо. Невідома лише причина, з якої Зеленський не залишив Київ у перші дні ворожої навали.
Можете зауважити, що тут нема про що думати – героїчний Зеленський вирішив залишитись з народом, очоливши спротив агресору! Це ж усі знають! Тоді чому усі «ждуни», які чекали у столиці на окупантів, не у тюрмі, а на волі? Чому збереглася практично без змін владна вертикаль, зведена Андрієм Єрмаком, а той факт, що серед ставлеників «Слуги народу» на окупованих ворогом територіях виявилось найбільше зрадників, нікого якось не зацікавив? Так само як і те, що зрадником виявився заступник керівника СБУ, а сам голова СБУ Іван Баканов за певний час безслідно зник і ніхто його досі не запитав, як це сталося?
Не буду множити запитання, аби не забирати хліб у професійних «порохоботів», які щодня нагадують нам про всі «проколи» чинної влади, якщо не сказати більше. Повернемось до того, з чого почали – до несподіваного для всіх без винятку героїзму Володимира Зеленського. Ось моя версія – нехай вона лежить поруч із сотнями інших, аби бути підтвердженою чи спростованою років так за дев’яносто.
Отож, на мою особисту думку, героїзм Зеленського був обумовлений лише одним – страхом втратити владу, яка була тріумфально здобута 2019-го, після чого рейтинг президента та його партії невпинно йшов донизу без жодних перспектив на відновлення. Все сталося у перший день вторгнення, коли стало зрозуміло, що взяти Київ без бою окупантам не вдасться. Що Київ не впаде, а значить, не впаде і Україна, нехай і втративши частину території. І що станеться це не за командою президента, а з волі народу та збройних сил. Якби у цей момент Зеленського не було у Києві, нічого страшного би не трапилось – спротив ворогу очолили б інші люди, яких згодом світ би визнав законною владою. Владою, яка б швидко очистила територію від зрадників та колаборантів, назавжди викинувши на смітник політичний проєкт «Слуга народу» на чолі з Зеленським.
Не знаю, чи сам Зеленський це зрозумів, чи йому підказали, але страх втратити владу виявився сильнішим за страх перед ворогом. І цей страх нікуди не подівся – малозрозумілі дії влади, яка чи не щодня нападає на місцевих керівників, які не із «слуг», це наочно підтверджує. Назад дороги немає – збіг інтересів «слуг» та їхніх «попутників», які прагнуть зберегти владу, і мільйонів українців, які прагнуть зберегти Україну, стало історичним фактом. Таким самим, як і героїзм Зеленського. Хоч в лапках, хоч без них – це вже неважливо!
