
Вперше я про них почув на уроках літератури у школі, а потім – вже навчаючись на філфаці педінститу. Викладачі вчили нас уникати слів-паразитів самим, та допомагати це робити нашим учням. Ще тоді я розумів, що з головними паразитами, тими самими, що звучать нині через слово у розмовах підлітків, боротися неможливо – це треба пережити. Скажу більше – підліток, який ніколи не вживає в колі ровесників так званої ненормативної лексики, має викликати підозру – або хворий, або «стукач»! Але я про інших паразитів, цілком легальних і ніким не заборонених.
Ці слова приходять і уходять разом зі своїми поколіннями інколи залишаючись для нащадків у творах літератури і мистецтва, а частіше не залишаючись взагалі. Хто нині згадає слово «шпана», яким у роки мого дитинства називали недисциплінованих підлітків? Згадати про це мене змусило відносно нове слово паразит – «прям», яке нині увійшло у розмовну мову чи не всіх українців, молодших п’ятдесяти років. Ніби нічого страшного тут немає – «прямати» за якийсь час припинять, як майже припинили пересипати мову паразитами «как би», «на самам дєлє», «па ходу» і купою інших.
Мене непокоїть не сама поява слів-паразитів, яка доводить, що мова жива бо змінюється, а те, що ці слова у нас усі без виключення запозичені із ворожої мови. Це свідчить про те, що навіть тепер, у страшний час війни переважна частина українців продовжує щодня послуговуватися мовою ворога, не лише нею розмовляючи, а слухаючи її з «першоджерел» - ворожих фільмів, серіалів, новин, не кажучи вже про ютуб на інші сучасні штучки, які у наших людей майже суцільно к»ц»пські. Саме тому нові слова-паразити, якими «збагачується» наша мова, йдуть від наших одвічних ворогів. Навіть коли ці слова-паразити ніби англійські, але все одно вони стали своїми спочатку у ворогів, а потім у нас. А це значить, що наша мова, на відміну від ворожої, ще досі не жива попри всю показну українізацію. Не жива бо не продукує досі власних, наших рідних слів-паразитів. Це ж прям так і є!