Чи доводилось вам іти із кінотеатру за кілька десятків хвилин після початку сеансу? Коли ви зрозуміли, що фільм поганий і не варто витрачати час на перегляд того, що вже сто разів було і відомо чим закінчиться? Якщо ні, то саме на вас розраховані численні «коментарі» різноманітних блогерів, яких нині розвелося більше за торгових агентів чи агентів із нерухомості.
На жаль, чи не всі вони поділяються на дві частини. Перша нещадно критикує усіх та усе, але ні за яких умов не здатна згадати у негативному контексті прізвище Єрмака, Татарова та ще групи глибоко токсичних персонажів із оточення президента Зеленського. Друга частина вже який місяць завчено торочить про «зраду», «крадівництво» і таке інше, постійно до речі і не до речі згадуючи великого і могутнього Порошенка.
Що цікаво, багато із цих «оглядачів» і з першого, і з другого табору є дуже талановитими та ерудованими, їхні висновки часом бувають дуже глибокими, а часом і дотепними. Аж поки справа не доходить до тих імен, які не можна називати або треба називати з приводу і без приводу.
Я вже давно навчився за кілька хвилин слухання чи за кілька абзаців читання відрізняти, хто з якого табору. І далі вже не дивитись – все одно ясно, який буде висновок.
Очевидно, що всі вони мають власну аудиторію, інколи досить значну. Ця аудиторія хоче чути саме те, про що їй у черговий раз гарантовано повідомлять. Приблизно як любителі індійського кіно звично чекають завершення довгого фільму, аби дізнатись, що розлучені брати таки упізнають один одного за родимкою на певному місці.
А так хочеться почитати та послухати щось розумне і головне – об’єктивне. Щоб не виходити «із залу», бо далі все ясно - нема чого втрачати час. Доводиться писати самому…
Микола НЕСЕНЮК.
