Київ тепер прокидається пізно. Там, де з восьмої ранку гуділи мотори сотень автомобілів, тепер тихо. На зупинках громадського транспорту, де люди юрмилися в очікуванні тролейбуса, сидить двоє-троє, а то й взагалі нікого. І ще чогось не вистачає, із того, що було завжди. Знадобився певний час, аби до мене таки дійшло – у Києві майже немає дітей. Тих самих, яких щоранку везли чи вели пішки до дитячих садків та шкіл, заради яких прокидалися раніше, аби потім встигнути на роботу.
Тепер поспішати нікуди – дитсадки та школи стоять порожні, батьки не везуть до них дітей тролейбусами. Порожні також «елітні» навчальні заклади, біля яких до війни щоранку відбувалась виставка найостанніших моделей найдорожчих авто.
Тихо на спортивних майданчиках, не чути вигуків заклопотаних матусь, які на мить відпустили від себе дитину на відстань понад десять метрів.
Щось подібне я бачив колись давно в англійському місті Дербі, де заблукав, опинившись у кварталі, збудованому за державний кошт для пенсіонерів. Гарний такий квартал із чотириповерховими будинками, акуратними газонами та доріжками, лавочками та клумбами поміж ними, де проводили час оті самі пенсіонери, теж чисті та доглянуті.
Там теж була така сама тиша, як нині у Києві. Тиша без дитячих голосів, які надають нашому життю змісту! І ніби клопоту з тими дітьми, а що за життя без цього клопоту?
Нині до столиці щодня повертаються тисячі людей, які залишили місто у перші тижні війни, коли ворог був вже на околицях. Але повертаються не всі, і це правильно. Ми ще не забули тих страшних поїздів, набитих дітьми та жінками, які вирушали з київського вокзалу під гуркіт обстрілів.
Тому Київ поки що не той, що до війни. Він тепер дорослий. Хочеться вірити, що ненадовго!
Микола НЕСЕНЮК.
