Ви ще не забули квітня минулого року? Того самого, коли практично всі українці, почувши про дату 9 травня завмирали чи то від страху, чи то від лютої ненависті. Були певні, що на «дєнь пабєди» агресори вчинять щось страшне. Неймовірно страшне. Не вчинили. Тоді ми стали наповнюватися тим самим страхом із лютою ненавистю напередодні 24 серпня – дня нашої Незалежності. Пригадую як за два дні до того лікарка рівенської клініки переконувала мене пройти курс лікування саме у Рівному, бо у Києві «буде щось страшне». І це все повторювалося напередодні хоч трохи помітної календарної дати.
Тепер всі чекали 24 лютого із тими самими страхом та лютою ненавистю. Знову чекали від ворога у цей день чогось страшного і жахливого.
А може досить? За цей рік ми і не помітили, що страшне і жахливе діється навколо нас щодня і щохвилини. Просто зачіпає це не всіх одразу. Ми насправді вже звикли жити в умовах війни, коли ніхто не застрахований від раптової смерті в момент чергового ворожого обстрілу. Іноземці бояться до нас їхати навіть на кілька днів, а ми живемо собі практично нормальним життям, призвичаюючись до незручностей, які принесла війна.
Тому що знаємо, що наші незручності – це ніщо у порівнянні із тим, що відбувається на фронті, де наші герої захищають нас ціною власного життя. Вони не бояться – у них немає іншого виходу ніж битися і перемагати.
То чого тоді боятися нам? Навіщо цілодобово прислухатися до того, чим черговий раз вибздиться їхнє х»йло або його підх»йловники? Навіщо обговорювати це і коментувати?
Невже не ясно, що ворога не треба слухати. Ворога не треба боятися. Ворога треба вибивати!
Микола НЕСЕНЮК.
