Цю розмову я випадково підслухав десь у грудні 1991 року обідаючи у буфеті Верховної Ради України. Настрій тоді у мене був чудовий – Україна нарешті здобула омріяну незалежність, яку підтвердив референдум 1 грудня, нашу незалежність почали визнавати за кордоном! Майбутнє, принаймні найближче, уявлялося мені тоді суцільно оптимістичним, повним добрих новин, які мені випало доносити до людей.
Зовсім не такий настрій був у групи моїх ровесників, що пили каву за сусіднім столиком. Я їх знав – це були провідні на той час молоді журналісти, які повідомляли світу про нашу боротьбу за незалежність, чиї голоси я чув по нашому та зарубіжному радіо, кого я бачив по телевізору, чиї статті читав у київських газетах. Вони мене не знали – на той час я був відомий лише у Рівному, а у Києві потрапляв до Верховної Ради за перепустками, що давав мені по знайомству Володимир Пилипчук, депутат від Рівного. Тож хлопці і дівчата на мене не зважали і голосно ділилися між собою їхньою спільною бідою.
Як я зрозумів з їхніх слів, наша щойно здобута незалежність була для них поганою новиною. Бо ж вони вже другий рік роз’їжджали по закордонах на гроші наших західних партнерів та української «діаспори». Там вони розповідали про нашу боротьбу за незалежність у перервах між фуршетами у небачених досі готелях та ресторанах Європи та США. Їм платили також нечувані до того валютні гонорари і заохочували працювати ще! Тож вони готові були таким чином боротися за нашу незалежність ще років з двадцять… Аж раптом ця незалежність настала і зарубіжні партнери вітали їх із можливістю повернутися до України і працювати над її «розбудовою». Отак і оплакували нашу незалежність найпрогресивніші журналісти, розбавляючи каву коньяком, який у тому буфеті коштував копійки.
Потім все виявилось не так страшно – найбільш спритні із цих хлопців та дівчат таки зачепилися за іноземних партнерів і ще довгі роки отримували від них винагороду за свою роботу. Щоправда окремі почали згодом переходити працювати до «донецьких», які саме посунули до Києва і платили набагато більше ніж оті злиденні Бі-Бі-Сі, Радіо "Свобода" чи «Голос Америки»…
Все це було вже дуже давно, а згадав я про ту давню розмову дивлячись на нинішніх молодих і не дуже патріотів, які досить таки непогано маються приймаючи та розподіляючи допомогу від західних партнерів, яка щедро надається нам через війну. І коли війна раптом закінчиться нашою перемогою, вони так само не дуже радітимуть. Бо доведеться повертатися на стару роботу де ані слави ані грошей…
