Це був 1972 рік і вся наша команда разом з тренером говорила на тренуваннях та під час матчів виключно ворожою мовою. І це при тому що більшість із нас навчалася в українських школах і вдома розмовляла по-нашому. А на футболі всі без винятку переходили на “язик мєжнаціанальнава абщєнія”. Чому? Не знаю. Просто було так і все. У чотирнадцять років мовні питання були у нас на сто двадцятому місці. І якби не той дядько на сільському стадіоні, я би про це ніколи не задумався. Власне, я і тоді про це не задумувався.
Задумався лише за тридцять років коли був у ворожій столиці на так званому “кубкє садружества”, у якому грали чемпіони всіх п’ятнадцяти колишніх “саюзних рєспублік”. Той турнір був нецікавий для публіки і тому у величезному критому спорткомплексі (турнір проходив у січні) було чути все, що кричать футболісти і тренери. Точно як на районному стадіоні з мого дитинства. Я прислухався і зробив не дуже приємне відкриття – своєю рідною мовою на футбольному полі спілкувалися лише команди з Вірменії, Грузії, Естонії та Литви. Всі інші, як ми колись, перегукувались на “общєпанятнам”.
Якою мовою спілкувалися між собою на полі під час Євро-2024 українські футболісти я не чув – заважав шалений гуркіт переповнених трибун. А після гри наші хлопці говорили з пресою, як і належить, по-нашому. І тому до них немає жодних запитань. Про те, що ми почуємо від них на полях наших стадіонів на матчах чемпіонату України, здогадайтесь самі. Було би добре цього взагалі не чути, але для цього потрібні повні трибуни, як у ці дні на стадіонах Німеччини. На жаль, це у нас поки неможливо – кількість глядачів під час війни обмежена. Тож доведеться і далі слухати той самий, що й колись, “язик футбола”, який, хоч і повільно, стає вже місцями мовою.
