Вересень для мене завжди був горіховим. Починаючи з дитинства, коли ми починали зривати ще зелені плоди з двох дерев, що росли у сусідньому дворі, і гризли їх, здираючи шкірку із недозрілого горіхового ядра, аж до вже дорослих років, коли йдучи рано на роботу тихими вулицями я збирав з тротуару горіхи, що падали з дерев уздовж мого шляху. Виходив досить непоганий другий сніданок. Щодо каштанів, то я ще у дитсадку назбирав був їх цілу торбинку – гарних і блискучих. Приніс додому і не знав що з ними робити. Тож мама їх викинула.
З відносно нещодавніх часів снідати зібраними по дорозі горіхами у мене вже не виходило – люди різного віку і різної статі виходили на вулицю раніше і за мене, і за двірників, збираючи все, що можна було знайти біля нічийних горіхових дерев. Інша справа – каштани, яких було скільки завгодно, і якими були щедро посипані двори, парки та сквери. Але і до них дійшла черга – учора вранці в міському парку я не побачив жодного каштану. Зате побачив немолодих вже жінок, які нишпорили серед опалого листя вишукуючи ще не зібрані до них каштани аби покласти їх у наполовину наповнені пакети з надписом із трьох букв.
Наскільки я знаю, ті каштани, що ростуть у нас, на відміну від горіхів, їсти не можна. Хіба що вже зовсім голодний, але до цього у нас поки що не дійшло. Зате каштани можна здати за гроші у спеціальних місцях, куди і зносять зібраний «урожай» оті самі тітоньки з парку. Не знаю, чи поділений ними парк на ділянки, як він був поділений у роки мого дитинства між збирачами порожніх пляшок. Можливо, що так воно і є. Бо ж каштани таки збирати приємніше аніж розбирати сміття в баках, які вже точно розподілені між тими, хто цим займається. Але це ненадовго. Вже минає вересень – час колишніх моїх горіхових сніданків, про які я тепер можу лише згадувати, купивши ці ж самі горіхи на базарі.
Цікаво все ж таки, що саме роблять потім з тими каштанами ті, хто їх купує у добровільних збирачів і збирачок? Може я вже давно ці каштани споживаю на сніданок у складі тих чи інших харчів але про це не здогадуюсь?
