Ми всі віримо у нашу перемогу. І ті, хто нині на фронті, і ті, хто в окупації, і ті, хто в тилу, і ті, хто за кордоном… Разом із усім іншим ця віра неминуче приведе нас до успіху, але, як на мене, наші надії мають займати в нас самих дещо інше місце, аніж тепер. Тому що всі ми хочемо прокинутися зранку після війни вже завтра чи післязавтра. Теоретично це можливо, а на практиці такі сподівання навряд чи допомагають. Через це радив би трохи почистити список наших з вами сподівань, аби зберегти наші моральні сили для більш корисного використання.
Отож давайте припинимо сподіватися на те, що народ країни агресора колись «прозріє» і масово виступить проти війни. Так само не варто сподіватися, що ворожі війська втомляться наступати і самі заберуться геть. Немає надії на те, що хтось із оточення божевільного диктатора вплине на нього і той прийде до тями. Або не прийде. Годі сподіватися і на те, що зовнішній світ виставить за нас усю свою потугу і ми разом розіб’ємо ворога. Так само дуже довго доведеться чекати поки у ворогів закінчиться все і вони самі попросять, аби їх більше не били. За всієї поваги до нашого героїчного війська переможний наступ на москву найближчими днями теж не є реальним.
Цей список майже даремних сподівань можна продовжувати, але я не про це. Я хочу, аби ми не чекали, що перемога прийде сама завдяки теоретично вірогідним, але малоймовірним обставинам. Бо головною запорукою нашої перемоги є ми самі. І вірити ми маємо головне у самих себе.
А коли віриш у себе, коли розраховуєш на власні сили, тоді починаєш реально уявляти стан справ. Бо свої можливості кожен з нас знає добре. Кожен з нас на своєму місці має бути сильнішим за ворога на такому ж місці. Від бійця на передовій до пенсіонерки в тилу, від охоронців порядку до працівників бюджетних організацій і так далі.
Сьогодні зранку на базарі продають свіже молоко, сир і сметану. І ті люди, що зранку видоїли своїх корів – теж наша надія! Бо коли доять, значить разом із нами вірять у перемогу!
Микола НЕСЕНЮК.
