Зима 1966 року була морозною та сніжною. Подвір’я школи номер три, де я навчався тоді у другому класі, було вщерть засипано снігом. Лише до вбиральні за майстернями через снігові кучугури була протоптана стежка із жовтими патьоками по боках. На великій перерві між другим та третім уроками півсотні школярів, від десятикласників до таких як я малюків, влаштували на тому шкільному дворі сніжну битву, стихійно розділившись на дві «армії» і закидаючи супротивника сніжками. Та, на чиєму боці був я, почала потроху брати гору – град нашої сніжної «артилерії» змусив супротивників відступати назад крок за кроком. Ще мить і вони майже побігли!
Тоді я вперше в житті відчув себе переможцем, побачивши, як відступають під моїм натиском. Хоча заслуга у цьому була не моя, а старших хлопців, які вправно ліпили сніжки і «стріляли» ними у супротивника. Це відчуття наповнило мене невідомою до цього силою! І саме в цей момент задзвенів шкільний дзвінок, що кликав учасників снігової битви на третій урок. За мить ми із лицарів-переможців перетворилися на звичайних школярів, змішавшись із тими, кого щойно ледь не перемогли, ледь не погнали аж за майстерні.
Винуватою в цьому була баба Юля, шкільна прибиральниця, яка натиснула на кнопку шкільного дзвінка, що стирчала зі стіни у кутку вестибулю поміж швабрами та віниками, а навпроти висів великий настінний годинник. Згадана баба Юля могла часом дати той дзвінок хвилиною чи навіть двома пізніше чи раніше – на це ніхто не зважав. Але мені й досі шкода, що вона тоді трохи поквапилась і не дала мені насолодитися першою у житті заслужено здобутою перемогою.
Цю історію понад півстолітньої давнини я згадав минулої суботи, коли всі чекали швидкої перемоги одного московського бандита над іншим. Не дочекалися – хтось натиснув на дзвінок і зупинив усе на самому цікавому місці. Хто це був, чому він це зробив? Цього насправді ніхто не знає. І я теж. Знаю лише, що це зробила точно не баба Юля.
