Сьогодні ми сприймаємо той факт, що незалежної преси в Україні не існує, як історичну даність, як те, що було завжди. Насправді все було не так – українська преса мала шанс стати по-справжньому четвертою владою, яка би впливала на життя суспільства подібно до того, як преса впливає на життя вільних та демократичних країн. Шанс цей з’явився у 1990 році ще за часів СССР коли була скасована цензура – для випуску газет і журналів, телевізійних і радіопередач вже не потрібен був штамп «управління по охороні державних таємниць», як тоді офіційно називалась цензура. Здавалось, ось вона – свобода!
Але не так думали тоді тогочасні політики. Одразу після проголошення незалежності України наша патріотична влада почала шукати спосіб закрити рота незалежній пресі, яка на той час саме виникала як в столиці, так і на місцях. Все було просто – реєструй засіб масової інформації, випускай його і намагайся заробити ним на існування! Вже на початку 1992 року я знав щонайменше з десяток газет у різних містах України, які писали все, що хотіли ні на кого не озираючись. І саме тоді нашими патріотичними законодавцями був оперативно знайдений спосіб це все припинити.
Засобом був обраний наш суд, добре відомий своєю непідкупністю та неупередженістю. І до того ображені тими чи іншими публікаціями громадяни подавали до суду на газети і журналістів. Але це було не страшно. Пригадую, як один голова колгоспу вимагав через суд аби я спростував слова «паперові корови не дояться». Суд зобов’язав мене це зробити, і я, виконуючи його рішення, написав, що «паперові корови дояться» над чим всі довго сміялися. Подавати позов із вимогою оплатити «моральні страждання» героїв публікацій сенсу не було - закон вимагав від позивача сплати мита у розмірі десяти відсотків від суми позову, яке не поверталося в разі незадоволення позову в суді.
Ось тоді наші народні обранці тихенько забрали норму про обов’язкове мито створивши безвідмовний механізм розправи над пресою. Відтоді кожен міг подати позов на газету із вимогою виплатити йому за «моральні страждання» будь-яку суми, подавши одночасно клопотання про «забезпечення позову», тобто замороження на рахунку газети суми позову, яка могла складати скільки завгодно мільйонів. Таким чином газета залишалася без засобів для існування. Крапка!
Думаєте наші патріотично-демократичні депутати виступили проти? Навпаки – суди тоді були просто завалені багатомільйонними позовами на пресу від тих, кому нині ставлять пам’ятники і чиїми іменами називають вулиці. Що залишалось журналістам в умовах, коли незалежне видання можна було вмить зробити банкрутом одним судовим позовом? Правильно, шукати «спонсора» який би дав гроші на видання і захистив його в разі чого. Звісно, що про жодну незалежність мови вже не було. Це все було понад тридцять років тому коли нинішнім журналістам або було дуже мало років або їх взагалі ще не було на світі. З того часу було знайдено ще кілька тисяч відносно законних методів заткнути пресі рота. Та й преса вже і не пручається – всі добре знають яке видання на кого працює і чию точку зору висловлює. Ніхто навіть не уявляє що може бути інакше.
А норму про внесення мита при поданні позову про «захист честі і гідності» до закону повернули. Через понад десять років вже на початку двохтисячних. Тоді, коли вже все було добре і надійно задушено і бажань створити незалежні ЗМІ вже ні у кого не виникало.
