Бо це був елементарний порядок – інакше ця армія була би недієздатною! Не заважав цьому і різний рівень знання ворожої мови призовниками з різних країв. Ті ж самі корейці, як і частина українців, були вже заздалегідь «зрусифіковані» тож легко спілкувались ворожою мовою. Але були й такі, що тої мови не знали взагалі – рядові Вардумян і Цатурян з мого призову прожили перші двадцять п’ять років свого життя в Ірані, після чого переїхали в СССР, до якого входила Вірменія, звідки і були забрані до війська. Вони не те що не знали, вони навіть ніколи не чули до цього тої мови, якою їм віддавали команди у війську. І нічого – за три тижні все налагодилось! Це все відбувалося на моїх очах і у моїй присутності! Тому я не розумію яке може бути «мовне питання» у наших Збройних Силах? Хіба є серед тих, хто там служить, хоча би хтось, хто не розуміє української? Тоді в чому проблема? Гадаю, що проблема у ворогах, які підкидають нам це «мовне питання», а дехто на це купується і вступає у беззмістовну дискусію, якої взагалі не повинно бути. Тому що «мовного питання» немає у жодному війську світу. Інакше це було би не військо, а невідомо що. Тоді в чому проблема? Зверніть увагу – сперечаються лише стосовно однієї мови, у носів якої нібито виникають труднощі. Чомусь ніхто не верещить про труднощі носіїв інших мов, яких чимало у нашому війську, не поспішає «захищати їхні інтереси»? І це стосується не лише війська – у нас усюди «страждають» носії лише тої самої мови. Просто у війську це виглядає найбільш яскраво і є, як на мене, найбільш небезпечним.
Микола Несенюк: Хто захистить грузиномовних?
Щораз натрапляючи на чергову суперечку щодо мови у війську згадую старі часи і колишню армію до якої забирали представників різних народів СССР, які говорили поміж собою різними мовами. У нашій ротній «курилці», де солдати строкової служби проводили короткі хвилини відпочинку, можна було почути і грузинську, і румунську, і узбецьку, і вірменську, і українську, і багато інших мов, якими рядові, єфрейтори та сержанти спілкувалися поміж собою. Та щойно лунав наказ на «пастраєніє» всім відомою ворожою нині мовою, всі прямували у стрій. І надалі спокійно виконували всі команди тою самою мовою, яка була єдиною у тому війську. І ніхто чомусь цьому не обурювався, не вимагав аби командири говорили з ними грузинською чи ще якою мовою.
Поділитися цією статтею
