Останній мирний день перед великою війною запам’ятався мені розмовами в роздягальні одного із київських спортзалів де я був увечері 23 лютого 2022 року. Серед розмов бородатих і не дуже «качків», звісно ж, ворожою мовою, щохвилини лунало «с празнічкам!».
Це молоді і здорові кияни вітали один одного із святом ворожої армії. Жоден із них фізично не міг у тій армії колись служити і виправдовувати цим, як робив це дехто із моїх ровесників, своє шанування ворожого свята. Йшов восьмий рік після окупації Криму і початку війни на сході України, яку наші перелякані очільники називали «АТО». А молоді кияни спокійно вітали один одного із святом війська, яке восьмий рік вбивало українців. Мені це було дивно і неприємно, але вже за кілька годин всім стало не до того...
Я згадав тепер про це тому, що вчора ніде не почув і не побачив хоча б натяку на той «празнічєк». Чи може я просто не там слухав і не те читав і не туди дивився?
