Так я думаю щораз, коли чую сигнал повітряної тривоги, що сповіщає про чергову «масовану атаку» ворожими ракетами української території. Вже майже забувся шок, пережитий після першого такого удару в жовтні минулого року.
За день до того світило сонце, охоронець щойно відкритого після кількамісячної перерви магазину «адідас» із захватом ділився радістю від того, як ми «довбанули по кримському мосту»… А сьогодні в центрі столиці лунають вибухи і в метро оголошують, що «поїзд далі не їде». Потім був шок від того, що в домі пропали світло, тепло та вода… Потім збиралися ємності для води, відшукувалися теплі речі та акумулятори…
Тепер це все – буденність! Чергового «масованого удару» очікуєш як дощу чи снігу, знаючи що за два тижні він знову повториться. Знаєш що може статися і намагаєшся бути до цього готовим. А ще… А ще думаєш про те, що сьогодні комусь не пощастить. Хтось не доживе до завершення чергового ракетного обстрілу опинившись у невдалий час у невдалому місці. Знаєш, що нема на це ради…
І бажання після цього лише одне – щоб вони усі здохли!
