Це має статися і ми маємо це побачити по телевізору у себе вдома. Побачити репортажі неупереджених та об’єктивних іноземних кореспондентів про паніку на московських вокзалах, про заповнені вщерть потяги, що відправляються у напрямку Уралу та Сибіру під завивання сирен повітряної тривоги. Щоб після смачної вечері у мирному та надійно захищеному Києві увімкнути новини із повідомленнями про мільйони біженців із Москви та інших міст та сіл ворожої країни, які прагнуть якнайшвидше опинитися якомога далі на схід.
Про те, як вони просять «чучмеків» прихистити їх у нейтральному Таджикстані, як благають їх проявити до них людяність і турботу. А потім перемкнути канал на футбол чи популярний американський серіал.
І вже перед самим сном ще раз увімкнути новини, де розповідатимуть по мешканців російських міст, що піднімають український прапор і виходять назустріч частинам Збройних сил України, вітаючи їх як визволителів від «путінського режиму». Як у перших рядах розштовхують один одного ті, хто ще кілька місяців тому публічно закликали знищувати «бендеравцев». Чути як вони говорять українською, яку завжди знали і любили як рідну!
А зранку, перед сніданком, зробити звук тихше, під час чергового повідомлення про ще один референдум у ще одній російській області, на якому було одностайно підтримано засудження «злочинів путінізму» та висловлене прохання приєднати цю область до України.
Вже на роботі почути про збирання гуманітарної допомоги російським біженцям, оголошене Північною Кореєю, Кубою, Еритреєю та Вірменією… І так щодня…
Цього поки що немає, але так має бути! Населення росії має пережити те ж саме, що переживаємо ми з першого дня війни. І отримати замість співчуття, презирство і осуд усього світу.
Так, їх, звісно, нагодують і десь прилаштують. Але не висловлять жодного співчуття. Проплачені мітинги на їхню підтримку, які спробують організувати по світових столицях, збиратимуть лише купку обдурених бовдурів. І це буде тому, що і тоді вони постійно брехатимуть, як брешуть сьогодні, брехали вчора, позавчора і сотні років до того.
А потім їх таки пожаліють, як жаліють врешті тих, що ходять по вагонах і розповідають, що «ми нє мєстниє». Тому що завжди найдуться такі, хто буде милосердним навіть до відвертих шахраїв.
А потім… Що буде потім думати ще зарано. У нас нині інші турботи, нам ще треба відбитися від ворогів і вигнати їх з нашої землі. Після чого вони вже побіжать самі. А ми просто за цим спостерігатимемо.
Звісно, можна буде і не дивитись. Та це навряд - охочих дивитись, що там у Москві, серед нас і тоді менше не стане.
Микола НЕСЕНЮК.
