Сьогодні вже мало хто згадає, що першим реальним, а не декларативним проявом нашої незалежності, або як тоді боягузливо казали «суверенітету», була відмова від так званого «декретного» часу за яким різниця у часі між нами і Європою становила дві години. Сталося це 1990 року коли ще існував СССР, але московській владі вже було не до проблем з годинами – не було що їсти!
Так чи інакше але наступні 35 років ми прожили синхронно з цивілізованим світом маючи годину різниці з Європою в один бік і країною-агресором в інший. Аж поки згадані агресори не припинили разом із усім цивілізованим світом переходити наприкінці березня на «літній час» переводячи годинника на годину вперед. Запитаєте – а нам що до цього? І матимете рацію – навіщо нам оглядатися на ворогів? Але так думали не всі – більшості депутатів нашого парламенту якось миттєво засвербіло – їм, подібно до ворожих к@ц@пів, стало раптом незручно переводити навесні годинники разом з нашими західними партнерами. Чому так сталося і звідки у них взявся цей ворожий свербіж? Не знаю, можливо колись «органи» передадуть яким-небудь бігусам записи розмов про це між нашими депутатами ворожою мовою з матюками і без них. А поки що маємо рішення Верховної Ради України не переходити на літній час, яке ми не будемо виконувати. Тому що на цьому рішенні немає підпису президента. Він просто не підписав це нікому нічого не пояснюючи, що є для нього нормальним. І в цьому я цілком на боці Зеленського. Нема чого наслідувати ворогів!
