Днями хтось вчергове підкинув фото Михайла Жванецького у той момент, коли він запопадливо посміхаючись приймав якусь медальку із рук Х@йла. Звісно, що фото супроводжувалось відповідним коментарем. Що сказати? Справді, геніальний гуморист Жванецький, чиї неповторні жарти прикрасили життя кількох поколінь наших співвітчизників, виявився в старості московським шовіністом, який не любить Україну. Впевнений, що так само повів би себе на його місці Володимир Висоцький, на піснях якого виросло кілька поколінь, якби дожив до наших днів, Але не дожив, бо окрім того, що він був російським шовіністом, Висоцький також виявився хронічним алкоголіком, наркоманом і так далі. І тому не дожив.
Те ж саме можна сказати про Михайла Булгакова, чий роман «Майстер і Маргарита» досі читають в усьому світі. Булгаков якось не дуже любив Україну, у столиці якої народився і виріс. А що тоді казати про Олександра Пушкіна, який окрім того, що написав «Євгенія Онєгіна», виявився згодом улюбленцем московських імператорів, Сталіна і, ясна річ, Х@йла!
Та що ми все до ворогів? Чому не згадати Дмитра Павличка, автора слів безсмертної української пісні «Два кольори», який писав вірші, що прославляли комуністичну партію? Або Андрія Кузьменка, того що «Скрябін», чиї пісні досі щодня крутять по радіо попри те, що автор цих пісень відкрито і за гроші підтримував колись перед виборами Януковича?
Що із цим всім робити? Мені особисто допомогла стара байка, у якій на запитання «Чи правда, що композитор Чайковський був гомосексуалістом?» вірменське радіо відповіло: «Правда, але ми любимо його не лише за це!»
Тому давайте відрізняти видатні твори, створені митцями у незбагненний момент натхнення, із самими митцями, які всі без виключення мали купу недоліків, коли не сказати гріхів. Тому що справжнє мистецтво тим і прекрасне, що живе у людських душах само по собі, незалежно від того, ким були чи ще досі є творці цього мистецтва! Десь на шафі лежить у мене диск із записом «Лебединого озера». Сьогодні ж його переслухаю!
