Можливо, я щось пропустив, але все виглядає так, що війна, яка щодня забирає життя українців, офіційно не відбувається. Я не про агресорів, які традиційно боягузливо називають війну «операцією» і забороняють вживати на своїй території слово «війна». Я про нас, які у цій неоголошеній війні живуть.
Нагадаю, що у нас нині є лише «воєнний стан», оголошений у день нападу на один місяць і продовжений ще на один. Тоді ж ми розірвали з росією дипломатичні відносини. І це все – жодної війни ми росії не оголошували. Що це означає?
Це означає, що той, хто назве нашу війну конфліктом, сваркою, суперечкою, непорозумінням чи ще як, буде правий! І нам нема чого ображатися на тих, хто так каже! Може тому нам і зброї належної не дають?
На мене зараз накинуться – мовляв, яка різниця, навіщо прискіпуватися до слів! Але мені чомусь здається, що словосполучення «яка різниця» зараз якось не в пошані. Так само заздалегідь не погоджуюсь зі знавцями дипломатії, які скажуть, що оголошення нами війни може мати погані наслідки.
А які вам ще треба? Скільки ще українців має загинути, щоб ми перестали боятися? Що може бути гірше? Згадайте, як 2014-го у відповідь на агресію ми не оголосили воєнний стан, не розірвали відносин з агресором, а продовжували з ним торгувати та їздити до них у гості. Війну ми тоді назвали антитерористичною операцією, згодом перейменувавши її на операцію об’єднаних сил. І що, це нам допомогло?
Упевнений, що якби наші очільники тоді не злякались, назвали речі своїми іменами і відповіли на агресію відповідно до Конституції, нинішньої біди цілком могло би не бути. Але ми, точніше, наш безстрашний президент і досі боїмося чомусь оголосити війну нашому ворогу. А коли нема війни, то про що тоді у нас з ним переговори?
Що, врешті, написано у тій записці Зеленського, яку ніби передали кремлівському людожеру?
Може, там оголошення війни? Коли ні, тоді що?
Микола НЕСЕНЮК.
