У недавні часи комуністичного поневолення неосяжними просторами нашої колишньої батьківщини ходив непристойний анекдот, герой якого помилився номером і потрапив не до «прачечной», а до міністерства культури. Анекдот цей виявився настільки влучним і живучим, що якийсь київський дотепник відкрив кілька років тому навпроти міністерства культури ресторан під назвою «Прачечная».
Не знаю що з тим рестораном тепер – давно там не був. Може він і досі тішить відвідувачів чимось смачним, а може потрапив під дерусифікацію чи просто збанкрутів, що часто трапляється із закладами, чиї господарі всю свою фантазію витрачають на придумування назви, тож на роботу вже не вистачає сил. Натомість «прачечній» що навпроти, тобто міністерству культури України, нічого не загрожує. Хіба що поміняють одного міністра на іншого, перейменують чи об’єднають ще з яким відомством. Саме цей процес і відбувається нині у тій «прачечній», чиї очільники за останні десятиліття зробили все можливе аби той непристойний анекдот із минулого максимально відповідав дійсності. Інших варіантів немає хто би не очолив наше міністерство культури чи «офіс культури» як може його переназвати наша винахідлива влада. Бо причина не у міністрові, а у культурі, наявність чи відсутність якої ніяк не залежить від роботи міністерства чи взагалі цього міністерства наявності. У тих же США нема і ніколи не було міністерства культури що не заважає Голлівуду панувати у світовому кіно, Бродвею – у світовому театрі і так далі. Тому що культуру створюють не міністри, а митці – поети, композитори, режисери, актори, письменники… А міністри, там де вони є, лише розтринькують бюджетні кошти «на культуру». Коли тринькаєш правильно і без скандалів – залишаєшся міністром, коли ні – розтринькувати буде хтось інший. Ось, власне і все, що варто знати про заміну директора «прачечной», перепрошую, міністерства культури України
