Жовтень 1997-го видався прохолодним. Того дня на центральному стадіоні Києва «Динамо» мало грати у Лізі чемпіонів з англійським «Ньюкасл Юнайтед». Гра починалася о 21.45, тому натовпи глядачів, що прибули на цю подію з усіх-усюд, цілий вечір тинялися центром столиці у пошуках розваг. У ті часи по лівому боку Великої Васильківської, коли спускатися до стадіону, був магазин з цікавою назвою «Хутро України». Ніби Україна - це такий собі хутровий звір типу ондатри, норки, нутрії чи кроля і у неї є хутро. Згодом магазин перейменували на «ХутрА України», що теж було неграмотно.
Саме біля цього магазину юрмилася того вечора група мужиків із Ньюкасла. Я дізнався про це не тому, що почув їхній девонширський акцент. В англійській я не дуже сильний. Навіть не сильний, а скоріше слабкий, щоб не сказати більше. Але моїх знань вистачило, щоб відрізнити англійську, якою говорили ці мужики, від російської, якою говорили всі довкіл. А коли мужики говорять англійською неподалік стадіону, де невдовзі гратиме команда із Ньюкасла, то цілком можна обійтись без запитання «Веаюфром?».
Згадані іноземці від наших практично не відрізнялись. І не лише тому, що вже добряче накуштувались майже безплатним, як для них, пивом «Оболонь» (іншого тоді не було). За модою того року чи не всі англійці були вбрані у короткі темні пальто чи куртки, схожі на наші матроські бушлати лише без погонів. Тому вони легко зливалися з нашими, вдягнутими у модні тоді турецькі шкірянки.
Не дуже тверезі британці заповнили згаданий хутровий магазин, виходячи звідти у кролячих шапках-вушанках, які видавалися їм дешевим та оригінальним сувеніром. Вони голосно сміялися, показуючи один на одного пальцями. І це була не остання наша зустріч того вечора.
Футбольний матч, на який приїхали гості з Ньюкасла, закінчився внічию. Наші весь час вигравали, але гості зрівняли рахунок на останній хвилині. Це викликало дикий захват тих самих англійців у кролячих шапках, які дивилися гру з двадцятого сектора навпроти центральної трибуни. Видно, вони після купівлі шапок «добавили» ще, тому прориваючись із сектора крізь вузьку браму в металевих гратах, несамовито горланили щось своє.
І тут їх зустріла гостинна київська міліція. Чи то не всі вони відрізняли російську від англійської, чи то п’яні у чорних свитах та кролячих шапках за визначенням не могли, на їхню думку, бути іноземцями... Не знаю. Знаю лише, що відгамселили вони тих англійців гумовими кийками від усієї душі. Ми з сином ледь встигли відбігти, бо були тверезі.
Мені здалося, що побиті англійські уболівальники одразу піднімуть міжнародний скандал, кинуться до посольства чи консульства... Спробував якось виправити становище і підійшов до тих побитих мужиків у кролячих шапках розом із тими, хто ті шапки загубив у бійці з міліцією. На моє «Кенайхелп’ю?» вони посміхнулись, сказали, що «еврисінокей» і запитали, де ще можна купити пива. Видно, бійка з міліцією була для них частиною пригоди у загадковій країні, де продають такі чудернацькі шапки. Це підтверджується тим, що жодної згадки про ту бійку я потім ніде ніколи не чув. Тому і розповів, щоб згадка не пропала.
