Мені було одинадцять років коли на екрани кінотеатрів вийшла досі знаменита кінокомедія «Брілліантавая рука», що було тоді для мене малого чи не головною подією року. У новинах по телевізору тим часом щодня повідомляли про «паріжскіє пєрєгавори па Южнаму Вьєтнаму». Про ці переговори упродовж наступних років згадували ледь не щодня з регулярністю прогнозу погоди. Так само щодня повідомляли про війну у В’єтнамі, яка щодня забирала людські життя і руйнувала і без того не дуже заможну країну. Причина тої війни була проста – СССР вирішив зробити В’єтнам зоною своїх інтересів тому у в’єтнамських «повстанців» проти чинного уряду було скільки завгодно сучасної зброї від автоматів Калашникова до найсучасніших на той час воєнних літаків, які звідкись з’являлись у хащах в’єтнамських джунглів.
Разом із в’єтнамцями у тій війні гинули також американці та громадяни СССР. Різниця була лише в тому, що американські вояки допомагали в’єтнамським союзникам офіційно, а СССР свою участь у війні заперечував. Що було брехнею. Я знав це ще тоді - у В’єтнамі воював і, на щастя для нього, залишився живий чоловік моєї двоюрідної сестри, який потім навіть у п’яному вигляді, що бувало регулярно, нічого про ту війну не розповідав.
Та повернемось до паризьких переговорів, які нарешті завершились через чотири роки мирною угодою, згідно з якою війна мала бути припинена, а з Південного В’єтнаму виведено війська США та Північного В’єтнаму. Світ радів цьому миру: почалася так звана «разрядка мєждународнай напряжоннасті». Тим часом Північний В’єтнам, дочекавшись виведення американський військ, нахабно порушив щойно підписані мирні угоди і пішов у наступ на танках виробництва Харківського заводу, захопивши Південний В’єтнам і знищивши всіх тамтешніх урядовців, які не встигли втекти. Ось така історія про мирні перемовини і досягнення мирної угоди. Повчальна історія…
