Типова для столиці України картинка – продавці в магазині, офіціанти у ресторані, автослюсарі на станції техобслуговування, приймачі битих пляшок та інші люди, зайняті у сфері обслуговування, поговоривши з клієнтом, як і належить, рідною мовою, у вільну хвилину розмовляють поміж себе тою самою ворожою мовою, щоб знову миттєво перейти на нормальну спілкуючись з новим клієнтом.
Все це робиться спокійно, без емоцій, ніби так і треба. Що цікаво, принаймні у мене склалося саме таке враження, всі вони говорять рідною мовою із задоволенням! Ніби законослухняні роботодавці не примусили їх це робити, а навпаки – дозволили! Те ж саме відбувається із клієнтами по іншу сторону прилавка, які теж переходять у відповідь на рідну мову.
Упевнений, що вони б і надалі з радістю говорили по-нашому поза робочим місцем чи публічним простором, але не виходить. Пєрєд рєбятамі нєудобна! Коли я чую їхні діалоги псевдомосковською мовою то не лише уявляю їхніх репаних дідів та прадідів, які переїхали до міста і заговорили «по-городському». Я буквально відчуваю що їхня вроджена генетична українськість проривається крізь московські матюки і тягне назад на робоче місце де можна знову не соромлячись колег говорити рідною мовою.
Впевнений, що треба ще трохи часу щоб вони непомітно для самих себе перейшли на рідну мову в особистому спілкуванні. Бо ж всі вони нормальні українці яким поки що соромно говорити вдома по-нашому. Соромно не лише перед батьками, які привчили їх до цього, але й перед самими собою. А головне – перед дітьми, яким жити у справжній вільній Україні. Якщо ми її зможемо зберегти у війні із смертельним ворогом і його ворожою мовою.
