Вже четвертий десяток років періодитно чую як ті, хто не задоволений тим, що я пишу чи кажу публічно, запитують за яким правом я це роблю? Хто я такий щоб критикувати відомих людей? Список цих людей за ці десятиліття виходить дуже довгий, тому не наводитиму його щоб нікого часом не забути. Відповідаю – ніхто мені не давав такого права! Тому що воно мені не потрібно! Тому що кожен із нас має це право від народження! Згідно до всесвітньої декларації прав людини, конституції та всього іншого. Право вільно говорити і писати те, що думаєш, є фундаментом демократії, на якому стоїть наймогутніша держава у світі – США. Саме тому вона наймогутніша, бо її люди вільні висловлювати свої погляди! Чому у нас не так?
Чому десятиліття незалежності не навчили нас бути вільними? Відповідь проста – заважає страх. Не той, коли боїшся чи не боїшся стрибнути у воду з десяти метрів чи дати чи не дати відсіч вуличним хуліганам. Цей страх інший. Він передався нам від батьків та дідів, які могли бути вбитими чи ув’язненими не лише за сказане чи написане слово, а й за мовчання! Саме тому наші батьки та діди «одностайно підтримували» все, що робила влада, ходили на збори, мітинги, кричали «Ура!» на демонстраціях, одночасно розповідаючи про ту саму владу анекдоти, які, як я тепер розумію, сама влада і придумувала. Та що там казати – я сам був таким у перші тридцять років свого життя! Бо іншого життя тоді просто не існувало!
Тепер нам ніби вже не загрожує тюрма чи смерть за не так сказане слово, але отой тваринний страх, який відчували наші діди чи батьки, нікуди не подівся. Це стало у нас майже генетичним кодом – краще мовчати і не вірити нікому! Навіть коли хтось говорить цілком очевидні для всіх речі, переважна більшість йому не довіряє. Думає, що це він говорить не просто так, а від когось. Від того, хто «дав йому право». Одне втішає – таких «надавачів права» тепер багато – не те що колись! І це всіх влаштовує!
Одна проблема - почути чи прочитати справді компетентну та незалежну думку практично неможливо. Принаймні мій життєвий досвід дозволяє вже на другому-третьому реченні зрозуміти хто саме «дав право» тому чи іншому «оглядачу», «експерту» чи «розслідувачу». І всім ніби добре коли президента Зеленського згадують або як про «найвеличнішого політика сучасності», або як про «блазня, який лише шкодить державі». Одразу зрозуміло хто і від кого це проголошує. Лише Зеленському погано – йому немає звідки дізнатися правду, немає з ким звірити свої думки, нема у кого повчитися. Бо серед тих, кого він може почути або ті, хто співає йому дифірамби, або ті, хто змішує його з бруківкою. Залежно від того, хто «дав право»!
До чого я це все? До того, що усі ці довгі десятиліття за моєю спиною шукають того, хто «дав мені право» писати і говорити те, що я пишу і говорю. Переконувати їх у тому, що там, за спиною, нікого нема, марна справа. Тому що аби в це повірити слід позбавитись власного страху і не приписувати його іншим. Щодо мене, то я – боягуз! Боюсь озирнутися назад аби переконатися, чи є хто за моєю спиною. Краще людей послухаю. Вони підкажуть!
