Пресконференція у нашому футболі з’явилась лише два десятки років тому. Ця зараза прийшла до нас із Заходу, де футболісти і тренери давали “пресухи” перед кожною грою і після кожної гри, а також за кожної нагоди поза матчами. І тоді, і тепер у цих їхніх зустрічах з пресою не було і немає нічого вартого уваги. Тексти відповідей їхніх тренерів можна написати на роки вперед. Перед грою: поважаємо суперника, готуємося і будемо прагнути виграти. Після гри: ми віддали всі сили для перемоги і це дало (не дало) результат. Наступного разу зіграємо краще!
Навіщо вони це все занудно повторюють? Мета одна – зацікавити глядача, нагадати йому, що буде футбол і буде цікаво. Щоб той глядач часом не забув купити квиток на стадіон чи увімкнути платний(!) телеканал. А для цього слід не вилазити із новин. У тому числі через пресконференції. Бо як не буде глядачів – не буде грошей. І не лише у великих футбольних лігах. У тій же Хорватії, де на футбол ходять по кілька сотень глядачів, теж усі лізуть у новини. Щоб привернути увагу до своїх гравців та тренерів, аби потім вигідно влаштувати їх у великі ліги.
У нас не те! У нас на пресконференцію ніхто не поспішає. Не написано в регламенті, що треба “пресуха" перед грою – значить, її не буде. Зате після гри у нас часто є що послухати! Бо наші тренери говорять не для глядачів, яких слід заманити на наступну гру, а для хазяїна, який утримує команду. Щоб публічно похвалитися після виграшу чи публічно виправдатись, чи поскаржитись. Головне – не бовкнути зайвого! Не всім хазяям це подобається!
Тому і чаклують наші футбольні оглядачі над словами тренерів на пресконференціях, щось там намагаються “розшифрувати”… А що робити?
Я би на місці організаторів нашого чемпіонату зобов’язав давати пресконференції після матчів власників наших команд. Чому ні? Більшість із них не проти, аби їх під час телетрансляції показували ледь не частіше за футболістів і тренерів. Бо ж емоції того чи іншого футбольного власника під час гри часом більш цікаві, ніж гра їхніх команд…
