Зараз у це майже неможливо повірити, але на початку 1980-х влаштуватися шкільним вчителем у Рівному було неможливо. Лише по блату, якого у мене не було. Тому, повернувшись із села на Поліссі, де працював за розподілом після інституту, я шукав у Рівному хоч якусь роботу.
Допоміг випадок. Мій однокурсник Олег Тумановський, якого я перестрів на вулиці, сказав, що працює у багатотиражці газорозрядного заводу і чув, що є місце у такій самій багатотиражці будівельного комбінату. За годину я вже був у кабінеті її редактора Людмили Таєвєрє. На запитання чи маю журналістську освіту або хоча би досвід роботи журналістом я щиро відповів що не маю.
Мене після цього не вигнали, а послали на завод залізобетонних конструкцій аби я написав про бригадира монтажників. За тиждень моя стаття під назвою «Профгрупорг» була надрукована в газеті, а мене взяли на роботу.
За місяць я, набравшись нахабства, так само з вулиці прийшов до редактора новин обласного радіо Валентина Сімчука. І він теж мене не вигнав, а дав шанс спробувати.
З того часу і пішло: статті, інтерв’ю, репортажі, огляди радіопрограми... І так вже сорок років...
Який висновок? Перше, я завжди буду вдячний людям, які давали мені шанс працювати коли я приходив до них з вулиці. Тому я сам ніколи не відмовляв тим, хто так само потім приходив до мене. Друге, я підпишусь сьогодні під усім, що написав за ці десятиліття і мені не буде соромно за написане. Тому що ніколи не брехав і писав лише те, що насправді думав. Третє, те, про що я пишу та розповідаю, і досі багато кому подобається. Тому я продовжую цим займатись.
