Згадав про це побачивши, що Роналдо знову забив. Не у «матчі ветеранів», а в офіційній грі світового відбору у складі національної команди Португалії, за яку він грає вже третій десяток років. Про те, що і куди «забиває» нині Мілевський, точно не знаю – знаю лише що грати у футбол на належному рівні він припинив ще понад десять років тому. Після чого «догравав» у командах все нижчого і нижчого рівня не дуже напружуючись. Про національну збірну і мови не було.
Чому так? Чому португальський форвард, який виграв усе що лише можна і заробив шалені гроші, продовжує тримати себе у відмінній формі, а наш нападник, як на мене, не менш талановитий, так рано перейшов у розряд «експертів»? Не думаю що причина лише у нездоровому способі життя, який приписували Артему Мілевському впродовж останніх десятиріч. Мені здається, що на відміну від Крістіано Роналдо, який очевидно отримує задоволення від того, що він футболіст, і робить все, щоб залишатися ним якнайдовше, наші футболісти такого бажання не мають і, можливо, не мали ніколи.
Колись давно, на початку вісімдесятих, довелося поговорити із колишнім гравцем славетного київського «Динамо» 1975 року, який закінчив кар’єру у тридцять років зовсім не шкодував про це: «Я свайо в клєткє атсідєл», – сказав він мені у відповідь на прохання більш докладно розповісти про свої зіркові футбольні роки. Звісно, що надрукувати у ті часи щось подібне у нашій пресі було неможливо, власне, як і тепер. Цього футболіста вже немає серед нас – він пішов із життя у сімдесят років. Та розмова стала для мене ключем для розуміння поведінки більшості наших футбольних талантів, які чомусь вже який десяток років «згасають» дуже рано. Виглядає, що вони дуже рано починають думати не про футбол, а про ті можливості, які він їм може дати у позфутбольному житті. Знайти для них стимул продовжувати наполегливо працювати, удосконалюючи свою майстерність і зберігаючи фізичні кондиції здебільшого не вдається. Багато в чому через те, що хлопці бачать приклад своїх старших колег.
Це не лише наша проблема – ще один одноліток Артема Мілевського англієць Вейн Руні теж закінчив грати набагато раніше, ніж міг би і з тої самої причини. Тож маємо два шляхи футбольних талантів – або шлях Роналдо, або шлях Мілевського. Мені хочеться щоб послідовників Роналдо було щораз більше. Щоб юнаки бачили, що футбольний геній, кожне торкання якого до м’яча коштує більше за річний бюджет українського райцентру, продовжує тренуватися як в юності, а може й більше. Не заради грошей і слави, яких у нього скільки завгодно, а заради футболу. І завдяки йому футболісти гратимуть на високому рівні до сорока, а з часом до п’ятдесяти і більше років!
Пригадую, як у дитинстві прочитав десь, що славнозвісний англійський футболіст Стенлі Метьюз, перший в історії володар «Золотого м’яча», закінчив грати у футбол за команду «Сток Сіті» у віці понад п’ятдесят років. Тоді я не міг бачити, як саме грав згаданий Метьюз у свої п’ятдесят. Тепер же можна регулярно насолоджуватися грою сорокарічного Роналдо, який може і до п’ятдесяти років гратиме…
