Мені було майже тридцять коли я вперше приїхав до Кременчука. Тоді від Києва по Дніпру туди щодвігодини відправлявся швидкісний теплохід на підводних крилах, який перетворював поїздку на захоплюючу водну подорож. Місто здалося мені тоді суцільним сонячним курортом, де від центральної площі до дніпровського пляжу п’ять хвилин ходи тінистим парком. Де на центральному бульварі продають смачні пиріжки з вишнями. Де все було ніби відполіровано гарячим сонцем та засипано тополиним пухом…
Минали десятиліття. Заржавів та був розпиляний на брухт маленький катер, який ходив від міста на зелений острів посеред Дніпра. Зникли швидкісні теплоходи, які замінили тісні маршрутки, що їдуть до столиці на дві години швидше. Річковий вокзал перетворили на офіс.
На пляжі стало набагато менше людей. На острів, який заріс кущами і став справді безлюдним, можна доїхати лише найнявши моторний човен. Стрункі тополі почали засихати, а уздовж Дніпра набудували «елітної нерухомості».
На місці монумента «вождю пролетаріату», заваленого червоними квітами тепер просто порожнє місце. У приміщенні колишнього центрального кінотеатру «Більшовик» – нові ресторани, що періодично зачиняються і знову відкриваються під іншою назвою.
І все одно це той самий Кременчук, де я колись грав у придніпровському парку в футбол сам на сам із дев’ятирічним сином, де досі продають пиріжки з вишнями, де Дніпро як ніде більше зливається з містом, ніби перетікаючи у нього. Де завжди гаряче літо – у холодну пору року я там жодного разу не був.
Цього літа я туди не збирався. І не лише туди – відпочивати як торік на березі моря, річки чи ставка у мене немає жодного бажання. Тому що у телефоні що кілька годин повідомлення про повітряну тривогу, а на душі неспокій за тих, хто ближче за мене до смертельної небезпеки.
На тролейбусному маршруті від центру Кременчука до будинку родичів, у яких ми зупинялися ще у минулому житті, була тролейбусна зупинка «Вєчно живим», яку голосно оголошувала кондукторка. Ця назва ні про що не говорила ані мені, ані моїм дітям – щось тут колись давно було…
Невже настане час, коли меморіал тим, хто загинув цього понеділка неподалік цієї зупинки, теж нічого нікому не нагадуватиме? Забудеться потроху як нинішнє розстріляне літо?
Та це вже запитання до онуків…
Микола НЕСЕНЮК.
