Українська національна футбольна команда програла перший і головний свій поєдинок на Євро-2024 і втратила практично всі шанси на продовження боротьби за… Думав написати за титул чемпіонів Європи бо ж турнір для цього і проводиться аби визначити чемпіона. Та чи можна так писати про нашу команду? Давайте відверто – коли навіть станеться диво і наші виграють спочатку у словаків, а потім у бельгійців, чи сподіватиметься хоча би хто-небудь на те, що Україна стане чемпіоном Європи? Відповідь очевидна. А коли так, то чи варто аж так побиватися через те, що нас обіграла чи не найслабша команда з усіх двадцяти чотирьох учасниць фінального турніру? І не просто обіграла, а розбила на шматки! Яка принципова різниця коли саме вилетіти з турніру – після групового турніру чи трохи пізніше?
Мені не цікаво що саме казатимуть численні аналітики, які розбирають кожен рух кожного футболіста на молекули і потім роблять висновки з купою нових слів іноземного походження. Мені ще менш цікаво кого саме призначать у нас винним у провалі. Раніше в усьому був винен або злий арбітр, який щось не призначив чи щось не зарахував і тому ми проср (закреслено) продули румунам в одні ворота. Або винним назвуть одного чи двох футболістів, які помилились і тому ми проср (закреслено) поступилися румунам. Або винним стане тренер, який не той склад поставив чи не ту тактику обрав… І так далі.
Мені це все не цікаво тому що винні не арбітри, тренери чи футболісти. Винні всі ми! Бо хіба не ми шукаємо і знаходимо в нашому футболі те, чого там немає і радісно видаємо бажане за дійсне? Хіба не ми оголошуємо натужний виграш у Ісландії торжеством мудрої тактики нашого тренера і високої майстерності наших футболістів? Хіба не ми волали на весь світ що Довбик краще за Беллінгема, Лунін надійніше за Куртуа, а Судаков вже без п’яти хвилин світова футбольна зірка? Хіба не наші провідні фахівці наперед виводили Україну ледь не до фіналу?
Я ж, коли пригадуєте, з самого початку стверджував, що саме гра з Румунією буде вирішальною, ставши або ключем до просування вперед або замком на воротах до успіху. Саме румуни показали нам де насправді знаходиться наша головна команда з купою вітчизняних та іноземних аналітиків у тренерському штабі, який вже скоро буде більшим за власне команду. Насправді ж футбол не такий складний як нам розповідають. Треба лише зібрати всіх найсильніших, розставити по позиціях і запропонувати грати у те, у ще вони можуть. Гра з Румунією показала, що ця проста задача нашій команді не до снаги. Що наша команда вже після першої невдачі перетворюється на групу футболістів, які ніби вчора познайомились і не знають кому куди бігти. І справа не в тому, що на поле, можливо, вийшли не ті, чи не зовсім ті. Коли є команда заміна того чи іншого гравця на позиції нічого принципово не змінює. Це коли ця команда є.
Чи є у нас справді національна команда, а не просто група перехвалених гравців? Відповідь на це запитання має дати наступна гра України проти Словаччини. Але здається, що відповідь всі вже і так знають. Знають футболісти, знають тренери, знають всі хто тямить у футболі і не лукавить. Знають але бояться сказати. Тоді доведеться три дні почекати. Після гри зі словаками вже ніхто нічого не боятиметься. Бо все буде ясно.
Та давайте не забувати, що життя, і не лише футбольне, на Євро-2024 не закінчується. Аби лише була Україна. Буде Україна – буде і футбол. Який саме? Такий який у нас є і на який ми заслуговуємо. Рано чи пізно ми колись таки навчимося не програвати румунам!
